Відпустка 2016: Поїздка через Чорнобиль по замках Тернопільщини, водоспад Джурин та пішохідний маршрут по Горганах

Виїзджаємо з Сум 30 липня 2016 року о 145. Напередодні заправили повний бак і спокійно вирушили в дорогу через Ромни, Прилуки, Бровари на Київ. О 520 ми були в Києві. Стан дороги нормальний. Якщо не зважати на відрізок приблизно в 75 км. де під асфальтом бетон, і колеса трішки гупають, та до десятка гребінців на цьому відрізку, а так ям не має. Ми їхали з швидкістю 90 – 110 км/год. І за 335 були в Києві, проїхавши 310 км. Ми поїхали через бульвар Перова на Московський (Бандери) міст, Оболонь і о 545 виїхали з Києва, проїхавши 27 км. В 6 год. ми в селі Нові Петрівці на березі Дніпра п’ємо кавусю і їмо бутерброди.


В 615 виїхали в напрямку Іванкова на рідний серцю нашої молодості Зелений Мис. Дорога трішки «зістарилась», особливо за Ораним, де дуже багато ям, але благополучно проїхавши 104 км., зупинились перед КПП Зеленого Мису о 735. Нашого Зеленого Мису більше не існує. На очах сльози від того що бачимо. Залишилась асфальтно-бетонна площадка перед КПП де ще 25 – 28 років тому кожного ранку ми сідали в автобуси і їхали в Чорнобиль. Вся територія заросла деревами та кущами, не має жодного будинку. Орієнтуватись можна по зарослих стежках і дорогах та залишках бетонного остову басейну неподалік мого 35-го корпусу фінського будинку.

Ми пройшлись по території, вклонились нашим визначним місцям: де знаходилась МСЧ №1, і де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною; де стояв корпус будинку №35, в якому я в мирі, дружбі та злагоді прожив два роки з моїм майбутнім кумом Спірідоновим Віталієм; де знаходилась їдальня «Юність», в якій працювали моя майбутня дружина Леся та кума Людмила; де знаходились спорткомплекс та будинок культури.

Накотились спогади про заняття в тренажерному залі з покійним нині Володею Ульяновим, про організацію Олександром Паляницею виступів Анатолія Кашпіровського в будинку культури і його охорону та супровід під час поїздок по зоні відчуження і ще багато-багато іншого… А скільки подій безжальні роки стерли з пам’яті? І ось ми стоїмо на клаптику асфальтованої дороги серед кущів та дерев, в зруйнованому та пограбованому мародерами, забутому богом місці, де ще 25-30 років тому вирувало життя, вершились долі людей, де жили, кохали, працювали молоді ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС. Тоді, на заклик держави, ми поїхали на приборкання мирного атому, що вийшов з під контролю, ми були молоді і амбітні, ми не ховались за лікарські довідки про непридатність, та широкі спини впливових покровителів. Нажаль сьогодні багатьох уже не має в живих, а доля більшості тих хто вижив, подібна до долі нашого Зеленого Мису – забуті, залишені наодинці з своїми проблемами та хворобами, викинуті колесом історії на узбіччя як відпрацьований і нікому не потрібний матеріал…

Але 30 років тому все було по-іншому. Ми були молоді, у нас попереду все життя, і ми були щасливі. Ті два роки,що я прожив на Зеленому Мисі, були найщасливішими в моєму житті. Ось чому через 30 років після Чорнобильської катастрофи ми приїхали в Зелений Мис та Чорнобиль щоб не тільки згадати роки шаленої молодості, а й вшанувати пам’ять тих своїх друзів та побратимів, хто ціною власного здоров’я та життя приборкував «розгніваний мирний атом».

Ну й думки навіяв спустошений Зелений Мис! Досить сентименталізму, ми їдемо далі.


Пам’ятник танкістам, що в 1943 році переправились через Дніпро і захопили плацдарм на правому березі. Але тоді він стояв при дорозі на Страхолісся, а тепер це місце обросло деревами. Але варто відзначити, що як в ті часи, так і тепер, танк пофарбований, постамент доглянутий, стоять вінки та живі квіти. А далі було село Страхолісся, де знаходився річковий причал, на який вперше ступила моя нога на Чорнобильській землі, де стояли пришвартовані теплоходи, які слугували гуртожитком для перших ліквідаторів поки йшло будівництво Зеленого Мису.

А потім ми переїхали на КПП «Дитятки» і, написавши заяву, поїхали в Чорнобиль. Десь через 5-7 км. на дорозі зустріли вовка, і не знаю яким би було наше враження, як би ми їхали не автомобілем, а наприклад конем на підводі.

Перед в’їздом в Чорнобиль ми пофоткались біля стели, і поїхали в центр міста до їдальні «Прип’ять». Там зустрілись з кумою Людмилою, колишнім бригадиром Валею, а зараз начальником «ОРС» Валентиною Андріївною і, пообідавши, поїхали в їдальню «Казка» де зустріли багатьох дівчат з Зеленомиської їдальні «Юність». Останній раз в цій їдальні я їв 25 років тому, працюючи в Чорнобильській МСЧ №1.

Зустріч з дівчатами трішки розвіяла песимістичні настрої після відвідин Зеленого Мису.


А далі була пожежна частина міста Чорнобиля з фотосесією біля пам’ятника ліквідаторам, та Прип’ятський міст з оглядом та фотографуванням Чорнобильської АЕС.


О 1230 ми попрощались з дівчатами та виїхали з Чорнобиля.


Ще одне фото на згадку в зоні перед поворотом на Зелений мис і пройшовши дозиметричний контроль на КПП «Дитятки» ми поїхали на Іванків. За Іванковим заправились 20 літрами пального і через Феневичі, Макарів на трасу Київ – Житомир. В Житомир в’їхали о 1512, а о 1530 зупинились на стоянці готелю «Релакс», що по трасі на Чуднів. Від Зеленого Мису ми проїхали 235 км.


Перший день поїздки завершився. Ми зупинились в чудовому дерев’яному зрубі готелю «Релакс», прийняли душ і втоми, як і не було. Перекусили домашніми запасами, Леся лягла відпочити, а ми з Яною вирішили пройтись до річки Тетерів, до обеліску Слави, щоб трішки познайомитись з вечірнім Житомиром. Сьогоднішній день вдався на славу.

31 липня. Проснулись о 645, ранковий душ, запашна кава з бутербродами і о 745 виходимо з готелю, через дорогу навпроти нас вже чекають друзі з якими ми продовжимо подальшу поїздку. Це родина Олега Ламаха, з яким ми дружимо понад 15 років та Сумцов Дмитро, який приєднався до нашої когорти гірських туристів 3 роки тому. Ми заправили 29 л пального і о 8й годині вже двома машинами вирушили в напрямку Збаража. По дорозі за Житомиром ми зупинялись пити каву з бутербродами і о 1150 були біля Збаразького замку, проїхавши 281 км. Збаражський замок (вул. Морозенка, 28) – це могутня прикордонна фортифікаційна споруда, яка згадується у польських хроніках з середини XV ст.


Перша літописна згадка про Збараж на р. Гнізна міститься в «Повісті времінних літ» за 1211 р. У давньоруські часи це була одна з найнеприступніших твердинь Галицько-Волинського князівства. Лише орда хана Батия змогла захопити й спопелити твердиню над р. Гнізною. У 1474 р. Поділлям й Галичиною прокотилася понад стотисячна татарська орда. Захисники Збаража після запеклої облоги згоріли разом з фортецею – але не підкорилися. Будівництво кам'яного замку на горі серед непрохідних боліт в 1626-1631 рр. здійснили князі брати Христофор та Юрій Збаразькі. Проект розробив італійський архітектор В.Скамоцці, керував будівництвом палацу в ренесансному стилі та бастіонів за новоголандською системою укріплень архітектор Ван Пеен. Після смерті Юрія Збаразького замок перейшов у володіння князів Вишневецьких, які продовжили роботи з укріплення оборонних споруд та упорядкування палацу.

У 1649 р. під стінами Збаражського замку вирувало чи не найзапекліше збройне козацько-польське протистояння, мистецьки змальоване в історичному романі Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем» і його сучасній екранізації польським режисером Єжи Гоффманом.

Облога козацькими військами Богдана Хмельницького Збаражського замку, за стінами якого з численним польським військом засів лютий українофоб коронний гетьман Речі Посполитої Вишневецький, стала кульмінаційним моментом першого етапу Національно-визвольної війни українського народу. Під час тієї завзятої облоги під Збаражським замком загинув козацький полковник Нестор Морозенко, про якого складено багато легенд і пісень. Важке поранення отримав і народний улюбленець Іван Богун.

Захопленню замку завадило наближення польської армії, очолюваної самим королем Яном II Казимиром. Війська Б.Хмельницького залишили залогу біля замку, а основними силами непомітно відійшли назустріч польській армії і зустріли їх під Зборовом. Битва мало не завершилася повним розгромом польської армії й захопленням короля у полон. Однак, фатальним для гетьмана і України під час визвольної війни став союз з Кримським ханством. Як і згодом під Берестечком, так і в 1649 р. під Зборовом, кримський хан Іслам-Гірей зрадив гетьмана і пригрозив йому, що перейде на бік Яна Казимира, якщо погром поляків не припиниться. Шантажем хан домігся від Б. Хмельницького припинити бойові дії й укласти з польським королем не особливо вигідний для України Зборівський мир. Галичина, Західне й Центральне Поділля за умовами цього миру залишилися за поляками, і їхнє українське населення невдовзі важко застогнало від кривавих польських репресій Вишневецького та його спідручників.


Після екскурсії по замку о 1320 виїжджаємо з Збаража, і через 15 хвилин були в Тернополі, проїхавши 20 км. Далі вирішили трішки відхилитись від маршруту і заїхати до пивного ресторану купити смачного пива. Але крюк в 20 км. виявився марним, бо саме в цю неділю ресторан виявився закритим на «санітарний» день. Знову повертаємось до Тернополя і о 1515 ми вже були біля Теребовлянського замку, проїхавши 52 км.


Найголовніша пам'ятка міста - руїни замку, який вражає п'ятиметровою товщиною стін. Фортецю, що збереглася до сьогоднішнього дня, збудували у 1630-ті роки біля обриву високого плато (51 метр) на правому березі Гнізни під керівництвом місцевого старости Олександра Балабана. Замок складений з різного розміру блоків і плиток теребовлянського пісковику. У плані він становить неправильний трикутник. Рештки стін, що збереглися, мають 4 - 5 метрів завтовшки, висоту до 18 метрів, а їх загальна довжина становить 107 метрів. Не обійшли новозбудований замок події Визвольної війни середини XVII століття. Дізнавшись про перемогу Богдана Хмельницького під Пилявцями, з міста втекла вся шляхта, а міщани перейшли на бік козаків.

Протягом 1650-х років замок витримав ще дві облоги козаків, місцевих повстанців і татар, а також напад загону опришків у 1656 році. У 1672 році його таки здобули козаки гетьмана Петра Дорошенка. У 1674 році враховуючи небезпеку подальших нападів турків, польський сейм ухвалив рішення додатково зміцнити фортецю. Її комендантом було призначено Яна Хшановського. Наступного року його дружина Софія Хшановська (справжнє ім'я Анна Дорота фон Фрезен) відзначилася неабиякою мужністю при обороні замку від турків. Коли захоплення фортеці бусурманами було вже фактично неминучим, дружина коменданта пообіцяла вбити його, а потім саму себе, якщо той здасть твердиню туркам. Мужність хороброї жінки виправдала себе: замок протримався до приходу військ Яна ІІІ Собєського і турки відійшли. У XVIII столітті вдячні мешканці поставили під замковими мурами пам'ятник Софії Хшановській. Він зник приблизно у 1829 році. У міжвоєнний період його було відновлено, але під час Другої світової війни сам пам'ятник хтось вкрав.


В наші дні пам’ятник відновили знову. У 1687 році турки захопили і остаточно зруйнували замок, після чого він вже ніколи не відновлювався. Після екскурсії по руїнах замку, посмакували Тербовлянським морозивом і гайда на Джуринський водоспад.

По дорозі ще заправили 25 л. пального і до села Нирків приїхали близько 18ї години. На в’їзді в урочище «Червона гора» ми заплатили 20 грн. туристичного збору і серпантинною дорогою спустились до водоспаду, проїхавши від Теребовлі 86 км. Залишилось знайти місце для стоянки і сьогоднішній день можна вважати вдалим. Але знайти в неділю місце для стоянки не так-то й просто. Біля водоспаду сила-силенна народу: люди купаються, засмагають, або просто влаштовують пікніки біля своїх наметів. Тому ми вирішили спочатку піти скупнутись у водоспаді, а вже потім готуватись до ночівлі. Після 19ї основна маса відпочиваючих почала розсмоктуватись, і за годину в долині біля водоспаду залишилось близько тридцяти наметів. Ми поставили свої намети, знайшли дрова, але враховуючи, що домашньої їжі було ще достатньо, вирішили тільки закип’ятити воду на чай чи каву, а стіл накрили продуктами, що брали на перекус. Смачна вечеря навколо багаття під коньячок затягнулась до пізнього вечора, адже тем для обговорення насиченого дня було досить. Наш допитливий Діма Сумцов розповів історію утворення водоспаду.


Шістнадцятиметровий водоспад із «сходинками» утворили штучно, русло річки Джурин змінили ще сотні років тому. За переказами, змінили його турки, щоб здобути замок у Червонограді. Небезпідставною цю версію можна вважати ще хоча б тому, що каньйон навколо руїн замку виглядає так, ніби колись там протікала повноводна річка. До того ж, неподалік водоспаду досі є мурований міст через старе русло. Нині водоспад вважається найвищим рівнинним водоспадом в Україні і є гідрологічною пам’яткою природи місцевого значення.



Ранок 1 серпня видався сонячним, але трішки прохолодним. Поки ми прокинулись, Дмитро з Євгеном принесли води з джерела що недалеко від водоспаду, і приготували ранкову каву. Свіже і чисте повітря, ранкові сонячні промені та запашна кава пробудили життя та жагу до нових відкриттів. Після сніданку ми були першими хто відкрив початок останнього літнього місяця водними процедурами під Джуринським водоспадом.
Враження неймовірні. О 1140 ми виїжджаємо від водоспаду і, залишивши машини біля дитячого табору, через його територію пішли до руїн Червоногородського замку. Червоноград – наймістичніше місце в Україні, куди прагнуть потрапити усі, хто хоча б раз чув про його мальовничу природу та таємничі руїни замку. Це місце оповите легендами і загадками, які приваблюють допитливих туристів вже не одне століття. Назва поселення Червоноград виникла закономірно – від кольору ґрунтів, які у дощову погоду тут забарвлюються у насичений рудувато-червоний відтінок. Тривалий час Червоноград був резиденцію руських князів. Далі історія розвитку міста пов'язана з відомим родом Коріятовичів і Бучацьких-Язловецьких. Особливої привабливості ця місцевість набула на початку 17 століття, коли на кошти родини Лісецьких тут був збудований домініканський костел Вознесіння Діви Марії. У цей же час завдяки давньому магнатському роду Даниловичів на червоних землях Тернопільщини виник прекрасний Червоноградський, або Червоногородський замок.


На жаль, фортеця зазнала значних руйнувань від турецьких навал.


У 1820–1840 роках на кошти шляхтичів Понінських, на фундаменті замку, на пагорбі Червонограда виріс палац у стилі неоготики. Основною окрасою розкішного палацу стали замкові вежі, увінчані зубчастими коронами. Особливої привабливості сучасним руїнам старого замку надають підземні ходи, якими, розповідають місцеві мешканці, можна потрапити до печери «Поросячка». За легендами, у цій печері колись жив монах, а сьогодні її охороняє безголовий лицар. Мовляв, це не просто печера, а «Зал страшного суду», тоді як підземні ходи – «ходи у пекло». Зрештою, містичні історії цілком пасують цій місцевості, де земля червоного кольору, вежі замку оповиті туманом, а таємничу тишу порушує лише шум водоспаду Джурин, що знаходиться неподалік від руїн. Цікаво те, що у стінах Червоноградської фортеці у 80-х роках 16 століття відгуляв своє весілля батько Богдана Хмельницького - Михайло Хмельницький.

О 1240 ми виїхали з урочища «Червона гора» і, порадившись, вирішили їхати прямо в Косів через Городенку, Снятин. В Снятині пообідали в їдальні і далі через Джурин поїхали на Косів. О 1530 ми були в Косові, проїхавши 92 км. Слід відмітити, що в порівнянні з минулим роком, дороги в Івано-Франківській області добряче підлатали. Розмістивши машини на подвір’ї у Юри Сінітовича, ми склали рюкзаки для гірської частини походу і зібрались в вітальні відзначити завершення першої частини відпустки смачною кулешею та охолодженою горілкою. На річку в цей день не пішли, бо десь з 18ї почав накрапати дощ, який згодом зривався то сильніше, то слабшав і за такої погоди звичайно однієї «Золото Полуботка» нам на вистачило. Третій день завершився, попереду пішохідний маршрут.

2 серпня проснулись о п’ятій ранку. Необхідно збиратись і йти на автостанцію на автобус. Але знову іде дощ, небо навкруги затягнуте хмарами, та і вночі дощ припинявся зрідка. Виникло чергове риторичне питання: «Що робити?». Ми порадились, і тепер розумію, що прийняли зважене і правильне рішення: в нас є резервні дні для походу і тому відкладаємо виїзд до наступного дня. Весь день йшов дощ і ми відпочивали в теплій та сухій хаті.
3 серпня – перший пішохідний день. В 630 виїхали з Косова автобусом «Косів – Буковель».

Маршрут пролягає через Буковецький перевал, Верховину, Кривопільський перевал, Ворохту, Татарів. Весь час поїздки небо було в хмарах, а коли під’їхали до Татарова почало виглядувати сонечко, посилаючи нам промінчик надії, що все буде добре. Варто відзначити, що дорога в не поганому стані. До стежки на Хом’як приїхали о 830. На заокругленні дороги, приблизно через 1 кілометр від розвилки на Ворохту, починається маршрут на Хом’як. Від дороги стежка досить широка, через 50 м. зліва смачне джерело води, за яким починається пологий підйом. Спочатку стежка веде вище потоку Верединський, а через 1 км. переходимо потік на правий берег, і далі серпантинною стежкою через кам’яні осипи і буково-ялинові ліси виходимо на полонину Бараня (1330 м). Перший привал зробили через 45 хв. на стежці. Можна йти серпантином, так легше але займає більше часу, можна зрізати серпантин крутими підйомами, скорочується час, але втрачаються сили. Ми йшли і так і так, без поспіху, фотографувались і милувались чудовими краєвидами, і вийшли на полонину Бараня за 3 години. З цієї полонини можна розпочати безпосередній підйом (синє маркування) на вершину Хом’яка (1542м), або піти далі, майже рівною стежкою, на полонину Хом’яків.

Через 10 хв. відпочинку, ми пішли на полонину Хом’яків.

                                                             Полонина Хомяків надихає на польоти.



Пройшовши мимо джерела з водою, пофотографувавшись на фоні Явірника, через 10 хвилин ми були на полонині Хом’яків.



Табір облаштовували до 13ї години. Чоловіки ставили намети, жінки готували продукти на вечерю. А потім, поки я готував місце для вогнища, хлопці натягали достатньо дров, а Олег взагалі зрубав і притягнув зі схилу сухостій смереки. За 50 гривень один з полонинників розпиляв наші дрова на пеньочки і дозволив взяти у них дошки для імпровізованої лавки та столу.


В 1500 група вирушила на радіальний штурм Хом’яка, а ми з Євгеном залишились готувати вечерю, бо на Хом’яку ми були минулого року.


Через 30 – 40 хвилин вони були вже на вершині. Із вершини Хом’яка, ніби з висоти пташиного польоту, відкриваються неймовірні краєвиди. … Доки наші повернулись з вершини, ми з Євгеном вже приготували смачну вечерю: грибна юшка, ячнєва каша з тушонкою, чай з карпатських трав та чорниць.


За вечерею та розмовами ми і не вчулися, як сонце облизало своїми променями вершину Синяка і почало ховатись за хребет Синяк – Малий Горган. Перший день гірського маршруту добіг до свого логічного завершення, пішки ми пройшли 6 кілометрів (до полонини Хом’яків), та 2 кілометри (один вгору, один вниз – ті, хто піднімався на вершину).

4 серпня – другий пішохідний день. Проснулися рано, ніч була досить прохолодною, а Дмитро з Євгеном вже розпалили вогнище і принесли води на чай та каву. Після сніданку ми просушили намети, зібрали речі і близько 10ї вирушили на штурм Синяка.

                                                                                     Вирушаємо на Синяк.


Стежка полониною Хом’яків іде майже полого на північний-захід, а з заходом в ліс повертає на захід і починається короткотривалий крутий підйом. Ще в лісі виходимо на висоту 1447 м., і далі гребенем хребта, який тягнеться в північно-західному напрямку, через чорничні полянки виходимо до заростей жерепу, а далі на кам’яні розсипи. Посмакувавши стиглими чорницями, ми вирушили далі за відпрацьованою схемою: камінь, жереп, корінь – камінь, жереп, корінь – жереп – камінь... З кожним кроком синє небо ставало нам ближче і ближче. Стежка траверсує хребет Синяка з південного боку, і захопившись краєвидами Буковелю, можна пропустити першу вершину Синяка, яка ховається за кам’яним зсувом. Ця вершина цікава штучними кам’яними піками, напевно складеними туристами, але не менш від цього цікавими, і що головне, органічно вписаними в навколишній краєвид.





Саме на цій вершині ми відкоркували пляшку десятирічного арманьяку, який додав сил, бадьорості та наснаги. Головна куполоподібна вершина Синяка (1665,2м) через 500 м., на ній майорить синьо-жовтий державний прапор, із неї відкриваються чудові краєвиди на Буковель, навколишні Горгани, Свидовець, Чорногору.



А через 2,5 км. височить гострий пік Малого Горгану. Камянистим хребтом з каменя на камень, з каменя на камень ми і незчулись як були на вершині. Малий Горган дещо нижчий від Синяка, але враження від перебування на цій вершині були навіть гостріші.


На Малому Горгані хребет раптово обривається досить крутими, з північного та північно-західного боку практично вертикальними схилами. Коли ти стоїш на краю малого Горгану і дивишся на нагий хребет Довбушанки, враження ніби ти париш в небесах, а весь навколишній світ десь далеко внизу під твоїми ногами. Спуск з Малого Горгану це щось особливе.


Ніби ти стоїш на лижах, і варто легко відштовхнутись палицями, ти вже щодуху мчиш вниз розсікаючи повітря і тільки трішки гальмуєш швидкість крутими віражами. Відчувається близькість Буковелю. Але страшно тільки перших 20 м., бо з вершини гори не видно стежки, так круто вона взяла вниз. На самій стежці трішки легше, спускаєшся поволі, боком, спочатку нога пливе з камінням, зупиняється і переносиш на неї вагу тіла, а з камінням пливе вже інша нога, зупиняється і переносиш на неї вагу тіла. І так, права нога – ліва нога, права нога – ліва нога, і аж до межі лісу.


Досить швидко через ліс ми вийшли на першу безіменну полонинку де зробили привал. Звідси в східному напрямку чудово видно весь пройдений маршрут, з півночі над нами нависає гордий Малий Горган, з якого ми щойно спусилися по білій кам’яній стежці, на північному-заході піднесла своє каміння в небеса Довбушанка, а з південного-заходу стоять лісисті вершини хребта Маришечек.


Підкріпившись шоколадом, горішками, родзинками, курагою ми вийшли в путь, і через 15 хвилин спустились на полонину Блажів. Звідси можна піти направо в долину річки Зубринка, наліво новою стежкою вздовж річки Вільшинець в Буковель, і прямо через хребет Маришечок на перевал Столи. Враховуючи накопичену за день втому, ми вирішили не йти на перевал Столи, а розбити табір на цій полонині. Полонина Блажів являє собою вододіл між притокою Зубринки та витоками Вільшинця.

Справа колиба з полонинниками, там же справа в західному напрямку на межі лісу стіл, лавки, місце під вогнище, але схил крутуватий і намети на ньому не поставиш. Попри це місце для відпочинку стежка заводить в ліс, де через 30 м. є джерело води. На південному-заході на межі лісу залишки цісарської дороги на якій поставили свої намети туристки з Дніпра, вони запропонували стати біля них, але ми вирішили стати на центральній стежці полонини, бо там було більше місця для трьох наметів. А далі було все по відпрацьованій схемі: ставимо намети, шукаємо дрова, готуємо місце під вогнище, підготовляємо продукти, готуємо вечерю, і за вечерею смакуємо арманьяк, обговорюємо сьогоднішній день, згадуємо цікаві історії з минулих походів і так чаюємо до пізнього вечора. За сьогоднішній день пройшли 8,5 км., підкорили дві вершини і отримали масу задоволення.

5 серпня – третій пішохідний день. Сьогодні була найтепліша ніч, найрівніше місце під наметами і ми чудово виспались та відпочили. Як завжди, першими проснулись Дмитро з Євгеном, розпалили багаття, принесли води на чай та каву. Поки готувався сніданок Олег з Оксаною «попаслись» в малиннику, що на східному схилі полонини. Після сніданку ми просушили і склали речі, і вирішили все-таки іти в Буковель новою стежкою, мало де описаною. Місцеві полонинники говорять що ходять цією стежкою продавати гриби в Буковелі. Стежка починається в центральній частині полонини, спочатку іде в східному напрямку, заходить в ліс, де поступово повертає на південь і поволі розширюється. Іноді стежка проходить повз зарості малини, десь через 1,5 км. вздовж потоку, а згодом повз річку, перетворюється на дорогу. Остання виводить нас в центральну частину Буковелю біля великого штучного озера, береги якого в теплу сонячну погоду нагадують переповнений морський пляж. Цією стежкою ми прийшли в Буковель з полонини Блажів за 1 годину 40 хвилин, а якщо не ласувати малиною та не збирати гриби, то це буде швидше. Ми пройшли 5 км. Буковель вражає своєю величчю. На одних ділянках ще іде будівництво,

інших це сучасний Європейський курорт з відповідним шиком та блиском і, нажаль, відповідними цінами. На автобусній стоянці ми знайшли наш автобус, залишили в ньому рюкзаки, а самі пішли погуляти по Буковелю. Поки Ламахи з Сумцовим пили мохіто та їли морозиво, ми з Яною піднялись підйомником на гору Буковель.

О 1410 ми сіли в автобус «Буковель – Кути» і поїхали через Яремче, Делятин, Коломию до нашого базового табору в Косів. Пішохідна частина відпустки 2016 завершилась. Скоро ми їдемо по домівках і з нетерпінням будемо чекати відпустки наступного року.