«У пошуках «Карпатського Макдональдса».
Учасники подорожі:
Я, Пілот, Олена, Едас, Боцман, дядя Вова. Особливо хочеться відмітити участь саме дяді Вови, адже він у свої 60 з гаком вперше пішов у гори і хоча ще у Львові дуже переймався, що йому буде дуже складно, пройшов похід і жодного разу не сказавши, що йому важко.
Здійснивши прогулянку Львовом та зробивши останні закупки, ми ввечері 26 вересня сіли у потяг Львів-Солотвино та вирушили у Закарпаття.
Ранком 27-ого, ми зійшли на станції Тересва та одразу вирішили домовитись про транспорт до Лопухова. Спілкування на «санскриті» з першим водієм дало не найкращій результат. Платити більше ніж по 100 грн. з людини ми ніяк не хотіли і тому пішли прогулятися Тересвою у пошуках кращого варіанту. В результаті пошуків, ми натрапили на місцевого любителя походів по горах (нам про це розповів водій), який передзвонив водієві і той погодився нас всіх завести за 350грн. на своїй Газельці.
У Тересві ми встигли випити ранішньої кави, хоч і довелося чекати поки барменша збігає до магазину за кавою. Поснідати ми розраховували в якомусь кафе у Лопухові, але там на нас чекало розчарування. 27 вересня - це велике свято і не тільки для туристів, а і для місцевих жителів. В день «Воздвиження чесного хреста», розраховувати на сніданок у кафе в глибині Карпат – не варто.
На наші запитання, щодо можливості купити бринзи, поодинокі місцеві жителі, що останніми прямували до храму, відповідали, що шансів у нас мало, хіба десь на околиці села, там де ще досі не перестали тримати маржинку.
Ми вирушили по селу вздовж потоку Яблуниця та заглядали у всі двори по дорозі не втрачаючи надії придбати місцевих наїдків. Людей ми майже не побачили і вже втрачали надію, та раптом по одному великому подвір’ї пройшла молода гуцулка і ми вирішили зайти спитати про бринзу. На порозі дома нас зустрів батько дівчини і відповівши, що купити у них нема чого, сказав щоб ми зачекали. Через хвилину вийшла газдиня і на наше запитання про можливість щось придбати з місцевої їжі відповіла: – «Гріх відмовляти». Через хвилин 10, на подвір’ї стояв маленький столик на якому красувався справжній Гуцульский сніданок. Кринка кислого молока, свіжий хліб, домашнє сало, помідори, домашні пряники (пишу і слинки текуть). На запитання скільки з нас за сніданок, газдиня відповіла: – «Гріх брати гроші», - і ми залишивши цукерок господарям, вирушили шляхом, який вони нам порадили у напрямку «Американської хати».
Досить швидко ми видерлись на перші полонинки і почали милуватися панорамами. От тут і почалося постійне фотографування п’ятьма фотоапаратами (2 з яких були напівпрофесійними), яке тривало до самого кінця походу.
Хоча одразу ж, опинившись над селом, я зрозумів, що у перші дні походу у нас буде ще одна проблема. В зв’язку з тим, що місяць не було дощів, на відрогах хребтів води у джерелах майже немає і я сподівався, що хоча би на самому Свидовці, цієї проблеми не буде. (До моменту поки не знайшли воду, рятувалися пивом:))
Було прийнято рішення не доходити до «Американської хати» у перший день, а зупинитися раніше і пошукати нормальне джерело. Джерела біля вівчарської ферми, де ми вирішили зупинитись, виглядали не найкращим чином і ми з Боцманом вирушили вглиб гірської ущелини у пошуках потоку. Похід за водою зайняв майже 2 години, з продиранням через стару вирубку та нам вдалося принести крізь неї 2 казани води не розлив по дорозі майже ні краплі і ще достатньо води у пляшках, для того щоб перед сніданком не довелось ще раз робити такий похід.
Ранком поснідав ми вирушили до вже відомого нам потоку і набравши води, від нього пішли у напрямку нашої цілі. Вітер, який здійнявся з самого ранку, говорив нам про те, що ясна сонячна погода, яка так зігрівала вчора, сьогодні скінчиться.
Декілька годин ми просувалися по оленячих стежках, лісом і вийшли з нього майже біля самого «Карпатського макдональдса». Від хмар, що вже вкривали небо, тягнуло холодом, а споруда що стояла на горі перед нами, нагадувала якийсь покинутий будинок з американських тріллерів. Ще у Лопухові ми питалися в місцевих, що це за «Американська хата», та ніхто нам так і не пояснив. Коли ми вже зайшли до неї, то зрозуміли, що хата - Українська та напевно її будували за «портрети мертвих президентів», які виділив якийсь фонд чи просто спонсор, для побудови «схрониська» для туристів. Як завжди, «портрети» скінчились і благородна ціль не була досягнута.
Пообідавши «чізбургерами» та випивши за Богів, на милість яких ми дуже розраховували, адже навколо вже почалось їхнє неповторне шоу з крижаним вітром та хмарами, що чіпляються за вершини, ми рушили вперед у напрямку Свидовця.
Наступну ночівлю ми зробили під горою Підпула, прямо біля лісовозної дороги. Коли ми вже пили чай перед сном, ми почули як з темряви наближаєтьсь вантажівка. ЗіЛ завантажений смерекою, зупинився біля нас і до нас підійшов чоловік, який представився «Лісовою охороною» і вияснивши, що ми просто туристи, подякував за запрошення випити чаю та поїхав далі. Ранком траверсуючи Підпулу ми сфотографували звідки він вивозив ліс, напевно в якесь більш безпечне місце . На даний момент це найбільша за площею вирубка яку я бачив у Карпатах
.
У цей день нам треба було дійти до озера Герішаска, що було не так вже і далеко. Тому ми неспішним кроком, милуючись та фотографуючи краєвиди, просувались по Свидовцю. Хмари, які нас лякали вчора, нікуди не ділись, але літали вони вище і з них нічого не крапало. Вітер, хоча був дуже сильним, на диво був доволі теплим. Ми вже майже дійшли до вершини Догяски, колі повз нас проїхала «Шишига», яка окрім туристів, везла купу дров. На вершині вони зупинились фотографуватись і водій пообіцяв, що залишить нам трохи дров біля озера.
Навколо озера Герішаска, дров просто немає, і тим хто хоче там заночувати, варто мати з собою пальник, або шукати залишки старої ферми і допилювати її на вогнища. Я, особисто, давно не був біля самого озера і відмітив, що хоча і стало більше слідів від вогнищ, сміття стало менше ніж в мій останній візит.
Ввечері біля озера нас нарешті трохи полякали дощем, та він був не дуже тривалий, а ранком нас порадували захоплюючими краєвидами, Герішаски в тумані. Коли зранку крізь туман почало просвічувати сонце і піднявся вітер, фотоапарати навіть не вимикали. Але фотографія ніколи не зможе передати видовища високогірного озера, над яким несеться туман, переливаючись в світі ранішнього сонця, і над яким нависає кам’яниста стіна гори Догяски. Намилувавшись озером та повільно зібравшись, ми вирушили у напрямку найвищої точки на нашому маршруті – гори Близниці.
Хоча туман над нами розсіявся, та за Близницю все ж таки трималася хмара. Коли ми підходили до самої вершини, хмара почала відступати ніби уступаючи нам дорогу і на вершині на нас чекало ще одне захоплююче видовище карпатських панорам, крізь хмари. Коли ми почали спускатись з вершини, її знову закрило хмарою.
Попереду був спуск у село Кваси, де ми думали повечеряти та відсвяткувати завершення нашої мандрівки.
На останньому відрізку спуску, у сутінках, нас несподівано «вчепив блуд». Нам вдалось швидко зорієнтуватись, так як мені вже доводилось бувати на цьому шляху і ми зробивши невеличкий крючок, вийшли до Квасів. Та вечері у кафе не судилось відбутися.
З тих кафе що були відкриті, лише в одному сказали що у них є кухня і працювала вона лише до 20:00. Ми ж спустились трохи пізніше. Взявши пива, ми попрямували на вокзал, де нас чекав ще один сюрприз – «Гуцульска вечеря». Ми ще не встигли зняти наплічників, як до нас підійшов гуцул, який запропонував випити з ним файного місцевого самогону. Звали його Михом. В нас ще лишилося сало, паштет та хліб, а Едас разом з Михом сходили за бринзою і закусуючи цим всім самогон, ми весело провели час на вокзалі. Мих розважав нас віршами та анекдотами і ми мали всі шанси пропустити випадково наш потяг. В потязі ми всі одразу позасинали, а прокинулися вже майже у Львові. І мені здалося навіть, що наш похід це і був сон – яскравий та мальовничий, і нажаль неповторний. І тепер лише кілька сотень фотографій (частину з них можна побачити ), що не передають величі та краси побаченого нами, нагадують про цей цікавий похід.
P.S. Тост походу: Не важливо, що ти робиш, не важливо коли і де це ти робиш. Важливо з ким ти це робиш! (Piloooot)
Учасники подорожі:
Я, Пілот, Олена, Едас, Боцман, дядя Вова. Особливо хочеться відмітити участь саме дяді Вови, адже він у свої 60 з гаком вперше пішов у гори і хоча ще у Львові дуже переймався, що йому буде дуже складно, пройшов похід і жодного разу не сказавши, що йому важко.
Здійснивши прогулянку Львовом та зробивши останні закупки, ми ввечері 26 вересня сіли у потяг Львів-Солотвино та вирушили у Закарпаття.
Ранком 27-ого, ми зійшли на станції Тересва та одразу вирішили домовитись про транспорт до Лопухова. Спілкування на «санскриті» з першим водієм дало не найкращій результат. Платити більше ніж по 100 грн. з людини ми ніяк не хотіли і тому пішли прогулятися Тересвою у пошуках кращого варіанту. В результаті пошуків, ми натрапили на місцевого любителя походів по горах (нам про це розповів водій), який передзвонив водієві і той погодився нас всіх завести за 350грн. на своїй Газельці.
У Тересві ми встигли випити ранішньої кави, хоч і довелося чекати поки барменша збігає до магазину за кавою. Поснідати ми розраховували в якомусь кафе у Лопухові, але там на нас чекало розчарування. 27 вересня - це велике свято і не тільки для туристів, а і для місцевих жителів. В день «Воздвиження чесного хреста», розраховувати на сніданок у кафе в глибині Карпат – не варто.
На наші запитання, щодо можливості купити бринзи, поодинокі місцеві жителі, що останніми прямували до храму, відповідали, що шансів у нас мало, хіба десь на околиці села, там де ще досі не перестали тримати маржинку.
Ми вирушили по селу вздовж потоку Яблуниця та заглядали у всі двори по дорозі не втрачаючи надії придбати місцевих наїдків. Людей ми майже не побачили і вже втрачали надію, та раптом по одному великому подвір’ї пройшла молода гуцулка і ми вирішили зайти спитати про бринзу. На порозі дома нас зустрів батько дівчини і відповівши, що купити у них нема чого, сказав щоб ми зачекали. Через хвилину вийшла газдиня і на наше запитання про можливість щось придбати з місцевої їжі відповіла: – «Гріх відмовляти». Через хвилин 10, на подвір’ї стояв маленький столик на якому красувався справжній Гуцульский сніданок. Кринка кислого молока, свіжий хліб, домашнє сало, помідори, домашні пряники (пишу і слинки текуть). На запитання скільки з нас за сніданок, газдиня відповіла: – «Гріх брати гроші», - і ми залишивши цукерок господарям, вирушили шляхом, який вони нам порадили у напрямку «Американської хати».
Досить швидко ми видерлись на перші полонинки і почали милуватися панорамами. От тут і почалося постійне фотографування п’ятьма фотоапаратами (2 з яких були напівпрофесійними), яке тривало до самого кінця походу.
Хоча одразу ж, опинившись над селом, я зрозумів, що у перші дні походу у нас буде ще одна проблема. В зв’язку з тим, що місяць не було дощів, на відрогах хребтів води у джерелах майже немає і я сподівався, що хоча би на самому Свидовці, цієї проблеми не буде. (До моменту поки не знайшли воду, рятувалися пивом:))
Було прийнято рішення не доходити до «Американської хати» у перший день, а зупинитися раніше і пошукати нормальне джерело. Джерела біля вівчарської ферми, де ми вирішили зупинитись, виглядали не найкращим чином і ми з Боцманом вирушили вглиб гірської ущелини у пошуках потоку. Похід за водою зайняв майже 2 години, з продиранням через стару вирубку та нам вдалося принести крізь неї 2 казани води не розлив по дорозі майже ні краплі і ще достатньо води у пляшках, для того щоб перед сніданком не довелось ще раз робити такий похід.
Ранком поснідав ми вирушили до вже відомого нам потоку і набравши води, від нього пішли у напрямку нашої цілі. Вітер, який здійнявся з самого ранку, говорив нам про те, що ясна сонячна погода, яка так зігрівала вчора, сьогодні скінчиться.
Декілька годин ми просувалися по оленячих стежках, лісом і вийшли з нього майже біля самого «Карпатського макдональдса». Від хмар, що вже вкривали небо, тягнуло холодом, а споруда що стояла на горі перед нами, нагадувала якийсь покинутий будинок з американських тріллерів. Ще у Лопухові ми питалися в місцевих, що це за «Американська хата», та ніхто нам так і не пояснив. Коли ми вже зайшли до неї, то зрозуміли, що хата - Українська та напевно її будували за «портрети мертвих президентів», які виділив якийсь фонд чи просто спонсор, для побудови «схрониська» для туристів. Як завжди, «портрети» скінчились і благородна ціль не була досягнута.
Пообідавши «чізбургерами» та випивши за Богів, на милість яких ми дуже розраховували, адже навколо вже почалось їхнє неповторне шоу з крижаним вітром та хмарами, що чіпляються за вершини, ми рушили вперед у напрямку Свидовця.
Наступну ночівлю ми зробили під горою Підпула, прямо біля лісовозної дороги. Коли ми вже пили чай перед сном, ми почули як з темряви наближаєтьсь вантажівка. ЗіЛ завантажений смерекою, зупинився біля нас і до нас підійшов чоловік, який представився «Лісовою охороною» і вияснивши, що ми просто туристи, подякував за запрошення випити чаю та поїхав далі. Ранком траверсуючи Підпулу ми сфотографували звідки він вивозив ліс, напевно в якесь більш безпечне місце . На даний момент це найбільша за площею вирубка яку я бачив у Карпатах
.У цей день нам треба було дійти до озера Герішаска, що було не так вже і далеко. Тому ми неспішним кроком, милуючись та фотографуючи краєвиди, просувались по Свидовцю. Хмари, які нас лякали вчора, нікуди не ділись, але літали вони вище і з них нічого не крапало. Вітер, хоча був дуже сильним, на диво був доволі теплим. Ми вже майже дійшли до вершини Догяски, колі повз нас проїхала «Шишига», яка окрім туристів, везла купу дров. На вершині вони зупинились фотографуватись і водій пообіцяв, що залишить нам трохи дров біля озера.
Навколо озера Герішаска, дров просто немає, і тим хто хоче там заночувати, варто мати з собою пальник, або шукати залишки старої ферми і допилювати її на вогнища. Я, особисто, давно не був біля самого озера і відмітив, що хоча і стало більше слідів від вогнищ, сміття стало менше ніж в мій останній візит.
Ввечері біля озера нас нарешті трохи полякали дощем, та він був не дуже тривалий, а ранком нас порадували захоплюючими краєвидами, Герішаски в тумані. Коли зранку крізь туман почало просвічувати сонце і піднявся вітер, фотоапарати навіть не вимикали. Але фотографія ніколи не зможе передати видовища високогірного озера, над яким несеться туман, переливаючись в світі ранішнього сонця, і над яким нависає кам’яниста стіна гори Догяски. Намилувавшись озером та повільно зібравшись, ми вирушили у напрямку найвищої точки на нашому маршруті – гори Близниці.
Хоча туман над нами розсіявся, та за Близницю все ж таки трималася хмара. Коли ми підходили до самої вершини, хмара почала відступати ніби уступаючи нам дорогу і на вершині на нас чекало ще одне захоплююче видовище карпатських панорам, крізь хмари. Коли ми почали спускатись з вершини, її знову закрило хмарою.
Попереду був спуск у село Кваси, де ми думали повечеряти та відсвяткувати завершення нашої мандрівки.
На останньому відрізку спуску, у сутінках, нас несподівано «вчепив блуд». Нам вдалось швидко зорієнтуватись, так як мені вже доводилось бувати на цьому шляху і ми зробивши невеличкий крючок, вийшли до Квасів. Та вечері у кафе не судилось відбутися.
З тих кафе що були відкриті, лише в одному сказали що у них є кухня і працювала вона лише до 20:00. Ми ж спустились трохи пізніше. Взявши пива, ми попрямували на вокзал, де нас чекав ще один сюрприз – «Гуцульска вечеря». Ми ще не встигли зняти наплічників, як до нас підійшов гуцул, який запропонував випити з ним файного місцевого самогону. Звали його Михом. В нас ще лишилося сало, паштет та хліб, а Едас разом з Михом сходили за бринзою і закусуючи цим всім самогон, ми весело провели час на вокзалі. Мих розважав нас віршами та анекдотами і ми мали всі шанси пропустити випадково наш потяг. В потязі ми всі одразу позасинали, а прокинулися вже майже у Львові. І мені здалося навіть, що наш похід це і був сон – яскравий та мальовничий, і нажаль неповторний. І тепер лише кілька сотень фотографій (частину з них можна побачити ), що не передають величі та краси побаченого нами, нагадують про цей цікавий похід.
P.S. Тост походу: Не важливо, що ти робиш, не важливо коли і де це ти робиш. Важливо з ким ти це робиш! (Piloooot)
Таки добрались 
