Войти на сайт
График работы:
пн-пт: 10:00-20:00
сб-вс: 10:00-18:00

ЭЦ ТУРБАЗА

Украина, 40001, г. Сумы
ул. Герасима Кондратьева, 6  


Ніколаєнко Роман: Сообщения

Ніколаєнко Роман

Имя: Роман
Фамилия: Ніколаєнко
Дата последнего входа: более года назад
Дата регистрации: 15.12.2014 23:15:21
Страна: Украина
Область / край: Сумська область
Город: Суми
Группы интернет-клуба: Путешественники, Пешеходный туризм, Оздоровительный туризм
Ніколаєнко Роман -> Всем, Путешественники, Краеведыи еще 1 получатель
Відпустка 2016: Поїздка через Чорнобиль по замках Тернопільщини, водоспад Джурин та пішохідний маршрут по Горганах
Виїзджаємо з Сум 30 липня 2016 року о 145. Напередодні заправили повний бак і спокійно вирушили в дорогу через Ромни, Прилуки, Бровари на Київ. О 520 ми були в Києві. Стан дороги нормальний. Якщо не зважати на відрізок приблизно в 75 км. де під асфальтом бетон, і колеса трішки гупають, та до десятка гребінців на цьому відрізку, а так ям не має. Ми їхали з швидкістю 90 – 110 км/год. І за 335 були в Києві, проїхавши 310 км. Ми поїхали через бульвар Перова на Московський (Бандери) міст, Оболонь і о 545 виїхали з Києва, проїхавши 27 км. В 6 год. ми в селі Нові Петрівці на березі Дніпра п’ємо кавусю і їмо бутерброди.



Ранок на Дніпрі в Нових Петрівцях

В 615 виїхали в напрямку Іванкова на рідний серцю нашої молодості Зелений Мис. Дорога трішки «зістарилась», особливо за Ораним, де дуже багато ям, але благополучно проїхавши 104 км., зупинились перед КПП Зеленого Мису о 735. Нашого Зеленого Мису більше не існує. На очах сльози від того що бачимо. Залишилась асфальтно-бетонна площадка перед КПП де ще 25 – 28 років тому кожного ранку ми сідали в автобуси і їхали в Чорнобиль. Вся територія заросла деревами та кущами, не має жодного будинку. Орієнтуватись можна по зарослих стежках і дорогах та залишках бетонного остову басейну неподалік мого 35-го корпусу фінського будинку.

КПП «Зелений Мис».

Тут була їдальня «Юність»

Ми пройшлись по території, вклонились нашим визначним місцям: де знаходилась МСЧ №1, і де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною; де стояв корпус будинку №35, в якому я в мирі, дружбі та злагоді прожив два роки з моїм майбутнім кумом Спірідоновим Віталієм; де знаходилась їдальня «Юність», в якій працювали моя майбутня дружина Леся та кума Людмила; де знаходились спорткомплекс та будинок культури.

Залишки спорткомплексу

Накотились спогади про заняття в тренажерному залі з покійним нині Володею Ульяновим, про організацію Олександром Паляницею виступів Анатолія Кашпіровського в будинку культури і його охорону та супровід під час поїздок по зоні відчуження і ще багато-багато іншого… А скільки подій безжальні роки стерли з пам’яті? І ось ми стоїмо на клаптику асфальтованої дороги серед кущів та дерев, в зруйнованому та пограбованому мародерами, забутому богом місці, де ще 25-30 років тому вирувало життя, вершились долі людей, де жили, кохали, працювали молоді ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС. Тоді, на заклик держави, ми поїхали на приборкання мирного атому, що вийшов з під контролю, ми були молоді і амбітні, ми не ховались за лікарські довідки про непридатність, та широкі спини впливових покровителів. Нажаль сьогодні багатьох уже не має в живих, а доля більшості тих хто вижив, подібна до долі нашого Зеленого Мису – забуті, залишені наодинці з своїми проблемами та хворобами, викинуті колесом історії на узбіччя як відпрацьований і нікому не потрібний матеріал…

Але 30 років тому все було по-іншому. Ми були молоді, у нас попереду все життя, і ми були щасливі. Ті два роки,що я прожив на Зеленому Мисі, були найщасливішими в моєму житті. Ось чому через 30 років після Чорнобильської катастрофи ми приїхали в Зелений Мис та Чорнобиль щоб не тільки згадати роки шаленої молодості, а й вшанувати пам’ять тих своїх друзів та побратимів, хто ціною власного здоров’я та життя приборкував «розгніваний мирний атом».

Ну й думки навіяв спустошений Зелений Мис! Досить сентименталізму, ми їдемо далі.


Пам’ятник танкістам

Пам’ятник танкістам, що в 1943 році переправились через Дніпро і захопили плацдарм на правому березі. Але тоді він стояв при дорозі на Страхолісся, а тепер це місце обросло деревами. Але варто відзначити, що як в ті часи, так і тепер, танк пофарбований, постамент доглянутий, стоять вінки та живі квіти. А далі було село Страхолісся, де знаходився річковий причал, на який вперше ступила моя нога на Чорнобильській землі, де стояли пришвартовані теплоходи, які слугували гуртожитком для перших ліквідаторів поки йшло будівництво Зеленого Мису.

А потім ми переїхали на КПП «Дитятки» і, написавши заяву, поїхали в Чорнобиль. Десь через 5-7 км. на дорозі зустріли вовка, і не знаю яким би було наше враження, як би ми їхали не автомобілем, а наприклад конем на підводі.


Місто Чорнобиль                              Рамки дозиметричного контролю

Перед в’їздом в Чорнобиль ми пофоткались біля стели, і поїхали в центр міста до їдальні «Прип’ять». Там зустрілись з кумою Людмилою, колишнім бригадиром Валею, а зараз начальником «ОРС» Валентиною Андріївною і, пообідавши, поїхали в їдальню «Казка» де зустріли багатьох дівчат з Зеленомиської їдальні «Юність». Останній раз в цій їдальні я їв 25 років тому, працюючи в Чорнобильській МСЧ №1.

На ганку «Казки».

Зустріч з дівчатами трішки розвіяла песимістичні настрої після відвідин Зеленого Мису.




Памятник ліквідаторам аварії на ЧАЕС.

А далі була пожежна частина міста Чорнобиля з фотосесією біля пам’ятника ліквідаторам, та Прип’ятський міст з оглядом та фотографуванням Чорнобильської АЕС.





ЧАЕС та новий саркофаг.

О 1230 ми попрощались з дівчатами та виїхали з Чорнобиля.




Поворот на Зелений Мис.

Ще одне фото на згадку в зоні перед поворотом на Зелений мис і пройшовши дозиметричний контроль на КПП «Дитятки» ми поїхали на Іванків. За Іванковим заправились 20 літрами пального і через Феневичі, Макарів на трасу Київ – Житомир. В Житомир в’їхали о 1512, а о 1530 зупинились на стоянці готелю «Релакс», що по трасі на Чуднів. Від Зеленого Мису ми проїхали 235 км.




Готель «Релакс», м. Житомир.

Перший день поїздки завершився. Ми зупинились в чудовому дерев’яному зрубі готелю «Релакс», прийняли душ і втоми, як і не було. Перекусили домашніми запасами, Леся лягла відпочити, а ми з Яною вирішили пройтись до річки Тетерів, до обеліску Слави, щоб трішки познайомитись з вечірнім Житомиром. Сьогоднішній день вдався на славу.

31 липня. Проснулись о 645, ранковий душ, запашна кава з бутербродами і о 745 виходимо з готелю, через дорогу навпроти нас вже чекають друзі з якими ми продовжимо подальшу поїздку. Це родина Олега Ламаха, з яким ми дружимо понад 15 років та Сумцов Дмитро, який приєднався до нашої когорти гірських туристів 3 роки тому. Ми заправили 29 л пального і о 8й годині вже двома машинами вирушили в напрямку Збаража. По дорозі за Житомиром ми зупинялись пити каву з бутербродами і о 1150 були біля Збаразького замку, проїхавши 281 км. Збаражський замок (вул. Морозенка, 28) – це могутня прикордонна фортифікаційна споруда, яка згадується у польських хроніках з середини XV ст.





В’їздна брама Збаражського замку

Перша літописна згадка про Збараж на р. Гнізна міститься в «Повісті времінних літ» за 1211 р. У давньоруські часи це була одна з найнеприступніших твердинь Галицько-Волинського князівства. Лише орда хана Батия змогла захопити й спопелити твердиню над р. Гнізною. У 1474 р. Поділлям й Галичиною прокотилася понад стотисячна татарська орда. Захисники Збаража після запеклої облоги згоріли разом з фортецею – але не підкорилися. Будівництво кам'яного замку на горі серед непрохідних боліт в 1626-1631 рр. здійснили князі брати Христофор та Юрій Збаразькі. Проект розробив італійський архітектор В.Скамоцці, керував будівництвом палацу в ренесансному стилі та бастіонів за новоголандською системою укріплень архітектор Ван Пеен. Після смерті Юрія Збаразького замок перейшов у володіння князів Вишневецьких, які продовжили роботи з укріплення оборонних споруд та упорядкування палацу.

У 1649 р. під стінами Збаражського замку вирувало чи не найзапекліше збройне козацько-польське протистояння, мистецьки змальоване в історичному романі Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем» і його сучасній екранізації польським режисером Єжи Гоффманом.

Облога козацькими військами Богдана Хмельницького Збаражського замку, за стінами якого з численним польським військом засів лютий українофоб коронний гетьман Речі Посполитої Вишневецький, стала кульмінаційним моментом першого етапу Національно-визвольної війни українського народу. Під час тієї завзятої облоги під Збаражським замком загинув козацький полковник Нестор Морозенко, про якого складено багато легенд і пісень. Важке поранення отримав і народний улюбленець Іван Богун.



Збаражський замок.
Захопленню замку завадило наближення польської армії, очолюваної самим королем Яном II Казимиром. Війська Б.Хмельницького залишили залогу біля замку, а основними силами непомітно відійшли назустріч польській армії і зустріли їх під Зборовом. Битва мало не завершилася повним розгромом польської армії й захопленням короля у полон. Однак, фатальним для гетьмана і України під час визвольної війни став союз з Кримським ханством. Як і згодом під Берестечком, так і в 1649 р. під Зборовом, кримський хан Іслам-Гірей зрадив гетьмана і пригрозив йому, що перейде на бік Яна Казимира, якщо погром поляків не припиниться. Шантажем хан домігся від Б. Хмельницького припинити бойові дії й укласти з польським королем не особливо вигідний для України Зборівський мир. Галичина, Західне й Центральне Поділля за умовами цього миру залишилися за поляками, і їхнє українське населення невдовзі важко застогнало від кривавих польських репресій Вишневецького та його спідручників.




Внутрішнє подвір’я замку.



В залах замку.

Після екскурсії по замку о 1320 виїжджаємо з Збаража, і через 15 хвилин були в Тернополі, проїхавши 20 км. Далі вирішили трішки відхилитись від маршруту і заїхати до пивного ресторану купити смачного пива. Але крюк в 20 км. виявився марним, бо саме в цю неділю ресторан виявився закритим на «санітарний» день. Знову повертаємось до Тернополя і о 1515 ми вже були біля Теребовлянського замку, проїхавши 52 км.


 

Теребовлянський замок.

Найголовніша пам'ятка міста - руїни замку, який вражає п'ятиметровою товщиною стін. Фортецю, що збереглася до сьогоднішнього дня, збудували у 1630-ті роки біля обриву високого плато (51 метр) на правому березі Гнізни під керівництвом місцевого старости Олександра Балабана. Замок складений з різного розміру блоків і плиток теребовлянського пісковику. У плані він становить неправильний трикутник. Рештки стін, що збереглися, мають 4 - 5 метрів завтовшки, висоту до 18 метрів, а їх загальна довжина становить 107 метрів. Не обійшли новозбудований замок події Визвольної війни середини XVII століття. Дізнавшись про перемогу Богдана Хмельницького під Пилявцями, з міста втекла вся шляхта, а міщани перейшли на бік козаків.

 


Вхід в замок.                                       На руїнах замкових стін.

Протягом 1650-х років замок витримав ще дві облоги козаків, місцевих повстанців і татар, а також напад загону опришків у 1656 році. У 1672 році його таки здобули козаки гетьмана Петра Дорошенка. У 1674 році враховуючи небезпеку подальших нападів турків, польський сейм ухвалив рішення додатково зміцнити фортецю. Її комендантом було призначено Яна Хшановського. Наступного року його дружина Софія Хшановська (справжнє ім'я Анна Дорота фон Фрезен) відзначилася неабиякою мужністю при обороні замку від турків. Коли захоплення фортеці бусурманами було вже фактично неминучим, дружина коменданта пообіцяла вбити його, а потім саму себе, якщо той здасть твердиню туркам. Мужність хороброї жінки виправдала себе: замок протримався до приходу військ Яна ІІІ Собєського і турки відійшли. У XVIII столітті вдячні мешканці поставили під замковими мурами пам'ятник Софії Хшановській. Він зник приблизно у 1829 році. У міжвоєнний період його було відновлено, але під час Другої світової війни сам пам'ятник хтось вкрав.




Памятник Софії Хшановської.

В наші дні пам’ятник відновили знову. У 1687 році турки захопили і остаточно зруйнували замок, після чого він вже ніколи не відновлювався. Після екскурсії по руїнах замку, посмакували Тербовлянським морозивом і гайда на Джуринський водоспад.

По дорозі ще заправили 25 л. пального і до села Нирків приїхали близько 18ї години. На в’їзді в урочище «Червона гора» ми заплатили 20 грн. туристичного збору і серпантинною дорогою спустились до водоспаду, проїхавши від Теребовлі 86 км. Залишилось знайти місце для стоянки і сьогоднішній день можна вважати вдалим. Але знайти в неділю місце для стоянки не так-то й просто. Біля водоспаду сила-силенна народу: люди купаються, засмагають, або просто влаштовують пікніки біля своїх наметів. Тому ми вирішили спочатку піти скупнутись у водоспаді, а вже потім готуватись до ночівлі. Після 19ї основна маса відпочиваючих почала розсмоктуватись, і за годину в долині біля водоспаду залишилось близько тридцяти наметів. Ми поставили свої намети, знайшли дрова, але враховуючи, що домашньої їжі було ще достатньо, вирішили тільки закип’ятити воду на чай чи каву, а стіл накрили продуктами, що брали на перекус. Смачна вечеря навколо багаття під коньячок затягнулась до пізнього вечора, адже тем для обговорення насиченого дня було досить. Наш допитливий Діма Сумцов розповів історію утворення водоспаду.




Джуринський водоспад



На фоні водоспаду.




Ранок на Джурині.



Під водоспадом.

Шістнадцятиметровий водоспад із «сходинками» утворили штучно, русло річки Джурин змінили ще сотні років тому. За переказами, змінили його турки, щоб здобути замок у Червонограді. Небезпідставною цю версію можна вважати ще хоча б тому, що каньйон навколо руїн замку виглядає так, ніби колись там протікала повноводна річка. До того ж, неподалік водоспаду досі є мурований міст через старе русло. Нині водоспад вважається найвищим рівнинним водоспадом в Україні і є гідрологічною пам’яткою природи місцевого значення.

 

З бадьорим ранком, Джурин!                                                           Гідромасаж!


Ранок 1 серпня видався сонячним, але трішки прохолодним. Поки ми прокинулись, Дмитро з Євгеном принесли води з джерела що недалеко від водоспаду, і приготували ранкову каву. Свіже і чисте повітря, ранкові сонячні промені та запашна кава пробудили життя та жагу до нових відкриттів. Після сніданку ми були першими хто відкрив початок останнього літнього місяця водними процедурами під Джуринським водоспадом.


Прощавай Джурин.


Враження неймовірні. О 1140 ми виїжджаємо від водоспаду і, залишивши машини біля дитячого табору, через його територію пішли до руїн Червоногородського замку. Червоноград – наймістичніше місце в Україні, куди прагнуть потрапити усі, хто хоча б раз чув про його мальовничу природу та таємничі руїни замку. Це місце оповите легендами і загадками, які приваблюють допитливих туристів вже не одне століття. Назва поселення Червоноград виникла закономірно – від кольору ґрунтів, які у дощову погоду тут забарвлюються у насичений рудувато-червоний відтінок. Тривалий час Червоноград був резиденцію руських князів. Далі історія розвитку міста пов'язана з відомим родом Коріятовичів і Бучацьких-Язловецьких. Особливої привабливості ця місцевість набула на початку 17 століття, коли на кошти родини Лісецьких тут був збудований домініканський костел Вознесіння Діви Марії. У цей же час завдяки давньому магнатському роду Даниловичів на червоних землях Тернопільщини виник прекрасний Червоноградський, або Червоногородський замок.




Башти Червоногородського замку.

На жаль, фортеця зазнала значних руйнувань від турецьких навал.




На пагорбі Червонограда.

У 1820–1840 роках на кошти шляхтичів Понінських, на фундаменті замку, на пагорбі Червонограда виріс палац у стилі неоготики. Основною окрасою розкішного палацу стали замкові вежі, увінчані зубчастими коронами. Особливої привабливості сучасним руїнам старого замку надають підземні ходи, якими, розповідають місцеві мешканці, можна потрапити до печери «Поросячка». За легендами, у цій печері колись жив монах, а сьогодні її охороняє безголовий лицар. Мовляв, це не просто печера, а «Зал страшного суду», тоді як підземні ходи – «ходи у пекло». Зрештою, містичні історії цілком пасують цій місцевості, де земля червоного кольору, вежі замку оповиті туманом, а таємничу тишу порушує лише шум водоспаду Джурин, що знаходиться неподалік від руїн. Цікаво те, що у стінах Червоноградської фортеці у 80-х роках 16 століття відгуляв своє весілля батько Богдана Хмельницького - Михайло Хмельницький.

Урочище «Червона гора». Замок і костел.


О 1240 ми виїхали з урочища «Червона гора» і, порадившись, вирішили їхати прямо в Косів через Городенку, Снятин. В Снятині пообідали в їдальні і далі через Джурин поїхали на Косів. О 1530 ми були в Косові, проїхавши 92 км. Слід відмітити, що в порівнянні з минулим роком, дороги в Івано-Франківській області добряче підлатали. Розмістивши машини на подвір’ї у Юри Сінітовича, ми склали рюкзаки для гірської частини походу і зібрались в вітальні відзначити завершення першої частини відпустки смачною кулешею та охолодженою горілкою. На річку в цей день не пішли, бо десь з 18ї почав накрапати дощ, який згодом зривався то сильніше, то слабшав і за такої погоди звичайно однієї «Золото Полуботка» нам на вистачило. Третій день завершився, попереду пішохідний маршрут.

2 серпня проснулись о п’ятій ранку. Необхідно збиратись і йти на автостанцію на автобус. Але знову іде дощ, небо навкруги затягнуте хмарами, та і вночі дощ припинявся зрідка. Виникло чергове риторичне питання: «Що робити?». Ми порадились, і тепер розумію, що прийняли зважене і правильне рішення: в нас є резервні дні для походу і тому відкладаємо виїзд до наступного дня. Весь день йшов дощ і ми відпочивали в теплій та сухій хаті.
3 серпня – перший пішохідний день. В 630 виїхали з Косова автобусом «Косів – Буковель».



Початок стежки на Хом’як.

Маршрут пролягає через Буковецький перевал, Верховину, Кривопільський перевал, Ворохту, Татарів. Весь час поїздки небо було в хмарах, а коли під’їхали до Татарова почало виглядувати сонечко, посилаючи нам промінчик надії, що все буде добре. Варто відзначити, що дорога в не поганому стані. До стежки на Хом’як приїхали о 830. На заокругленні дороги, приблизно через 1 кілометр від розвилки на Ворохту, починається маршрут на Хом’як. Від дороги стежка досить широка, через 50 м. зліва смачне джерело води, за яким починається пологий підйом. Спочатку стежка веде вище потоку Верединський, а через 1 км. переходимо потік на правий берег, і далі серпантинною стежкою через кам’яні осипи і буково-ялинові ліси виходимо на полонину Бараня (1330 м). Перший привал зробили через 45 хв. на стежці. Можна йти серпантином, так легше але займає більше часу, можна зрізати серпантин крутими підйомами, скорочується час, але втрачаються сили. Ми йшли і так і так, без поспіху, фотографувались і милувались чудовими краєвидами, і вийшли на полонину Бараня за 3 години. З цієї полонини можна розпочати безпосередній підйом (синє маркування) на вершину Хом’яка (1542м), або піти далі, майже рівною стежкою, на полонину Хом’яків.


На Хом’як.

Через 10 хв. відпочинку, ми пішли на полонину Хом’яків.

                                                             Полонина Хомяків надихає на польоти.



Пройшовши мимо джерела з водою, пофотографувавшись на фоні Явірника, через 10 хвилин ми були на полонині Хом’яків.





Табір на полонині Хом’яків.

Табір облаштовували до 13ї години. Чоловіки ставили намети, жінки готували продукти на вечерю. А потім, поки я готував місце для вогнища, хлопці натягали достатньо дров, а Олег взагалі зрубав і притягнув зі схилу сухостій смереки. За 50 гривень один з полонинників розпиляв наші дрова на пеньочки і дозволив взяти у них дошки для імпровізованої лавки та столу.




Вид на Синяк з під Хом’яка

В 1500 група вирушила на радіальний штурм Хом’яка, а ми з Євгеном залишились готувати вечерю, бо на Хом’яку ми були минулого року.




На Хом’яку. На дальньому плані Петрос

Через 30 – 40 хвилин вони були вже на вершині. Із вершини Хом’яка, ніби з висоти пташиного польоту, відкриваються неймовірні краєвиди. … Доки наші повернулись з вершини, ми з Євгеном вже приготували смачну вечерю: грибна юшка, ячнєва каша з тушонкою, чай з карпатських трав та чорниць.


Буде грибна юшка.



Захід сонця на полонині

За вечерею та розмовами ми і не вчулися, як сонце облизало своїми променями вершину Синяка і почало ховатись за хребет Синяк – Малий Горган. Перший день гірського маршруту добіг до свого логічного завершення, пішки ми пройшли 6 кілометрів (до полонини Хом’яків), та 2 кілометри (один вгору, один вниз – ті, хто піднімався на вершину).

4 серпня – другий пішохідний день. Проснулися рано, ніч була досить прохолодною, а Дмитро з Євгеном вже розпалили вогнище і принесли води на чай та каву. Після сніданку ми просушили намети, зібрали речі і близько 10ї вирушили на штурм Синяка.

                                                                                     Вирушаємо на Синяк.


Стежка полониною Хом’яків іде майже полого на північний-захід, а з заходом в ліс повертає на захід і починається короткотривалий крутий підйом. Ще в лісі виходимо на висоту 1447 м., і далі гребенем хребта, який тягнеться в північно-західному напрямку, через чорничні полянки виходимо до заростей жерепу, а далі на кам’яні розсипи. Посмакувавши стиглими чорницями, ми вирушили далі за відпрацьованою схемою: камінь, жереп, корінь – камінь, жереп, корінь – жереп – камінь... З кожним кроком синє небо ставало нам ближче і ближче. Стежка траверсує хребет Синяка з південного боку, і захопившись краєвидами Буковелю, можна пропустити першу вершину Синяка, яка ховається за кам’яним зсувом. Ця вершина цікава штучними кам’яними піками, напевно складеними туристами, але не менш від цього цікавими, і що головне, органічно вписаними в навколишній краєвид.




Стежкою на Синяк. А вчора були на Хом’яку.




На першій вершині Синяка.

Саме на цій вершині ми відкоркували пляшку десятирічного арманьяку, який додав сил, бадьорості та наснаги. Головна куполоподібна вершина Синяка (1665,2м) через 500 м., на ній майорить синьо-жовтий державний прапор, із неї відкриваються чудові краєвиди на Буковель, навколишні Горгани, Свидовець, Чорногору.




Синяк. На фоні Явірника.



Синяк 1665,2 м.

А через 2,5 км. височить гострий пік Малого Горгану. Камянистим хребтом з каменя на камень, з каменя на камень ми і незчулись як були на вершині. Малий Горган дещо нижчий від Синяка, але враження від перебування на цій вершині були навіть гостріші.




На Синяку. А на Довбушанку хочеться…



Хребтом на Малий Горган.
На Малому Горгані хребет раптово обривається досить крутими, з північного та північно-західного боку практично вертикальними схилами. Коли ти стоїш на краю малого Горгану і дивишся на нагий хребет Довбушанки, враження ніби ти париш в небесах, а весь навколишній світ десь далеко внизу під твоїми ногами. Спуск з Малого Горгану це щось особливе.




Малий Горган. Весь світ у твоїх ніг.



Гори надихають на медитацію.
Ніби ти стоїш на лижах, і варто легко відштовхнутись палицями, ти вже щодуху мчиш вниз розсікаючи повітря і тільки трішки гальмуєш швидкість крутими віражами. Відчувається близькість Буковелю. Але страшно тільки перших 20 м., бо з вершини гори не видно стежки, так круто вона взяла вниз. На самій стежці трішки легше, спускаєшся поволі, боком, спочатку нога пливе з камінням, зупиняється і переносиш на неї вагу тіла, а з камінням пливе вже інша нога, зупиняється і переносиш на неї вагу тіла. І так, права нога – ліва нога, права нога – ліва нога, і аж до межі лісу.




Обрив зліва – це стежка вниз.



Вище тільки неба синь…
Досить швидко через ліс ми вийшли на першу безіменну полонинку де зробили привал. Звідси в східному напрямку чудово видно весь пройдений маршрут, з півночі над нами нависає гордий Малий Горган, з якого ми щойно спусилися по білій кам’яній стежці, на північному-заході піднесла своє каміння в небеса Довбушанка, а з південного-заходу стоять лісисті вершини хребта Маришечек.




На крутих стежках Горган.



Спуск на полонину Блажів.
Підкріпившись шоколадом, горішками, родзинками, курагою ми вийшли в путь, і через 15 хвилин спустились на полонину Блажів. Звідси можна піти направо в долину річки Зубринка, наліво новою стежкою вздовж річки Вільшинець в Буковель, і прямо через хребет Маришечок на перевал Столи. Враховуючи накопичену за день втому, ми вирішили не йти на перевал Столи, а розбити табір на цій полонині. Полонина Блажів являє собою вододіл між притокою Зубринки та витоками Вільшинця.



На привалі.


Полонина Блажів.
Справа колиба з полонинниками, там же справа в західному напрямку на межі лісу стіл, лавки, місце під вогнище, але схил крутуватий і намети на ньому не поставиш. Попри це місце для відпочинку стежка заводить в ліс, де через 30 м. є джерело води. На південному-заході на межі лісу залишки цісарської дороги на якій поставили свої намети туристки з Дніпра, вони запропонували стати біля них, але ми вирішили стати на центральній стежці полонини, бо там було більше місця для трьох наметів. А далі було все по відпрацьованій схемі: ставимо намети, шукаємо дрова, готуємо місце під вогнище, підготовляємо продукти, готуємо вечерю, і за вечерею смакуємо арманьяк, обговорюємо сьогоднішній день, згадуємо цікаві історії з минулих походів і так чаюємо до пізнього вечора. За сьогоднішній день пройшли 8,5 км., підкорили дві вершини і отримали масу задоволення.

5 серпня – третій пішохідний день. Сьогодні була найтепліша ніч, найрівніше місце під наметами і ми чудово виспались та відпочили. Як завжди, першими проснулись Дмитро з Євгеном, розпалили багаття, принесли води на чай та каву. Поки готувався сніданок Олег з Оксаною «попаслись» в малиннику, що на східному схилі полонини. Після сніданку ми просушили і склали речі, і вирішили все-таки іти в Буковель новою стежкою, мало де описаною. Місцеві полонинники говорять що ходять цією стежкою продавати гриби в Буковелі. Стежка починається в центральній частині полонини, спочатку іде в східному напрямку, заходить в ліс, де поступово повертає на південь і поволі розширюється. Іноді стежка проходить повз зарості малини, десь через 1,5 км. вздовж потоку, а згодом повз річку, перетворюється на дорогу. Остання виводить нас в центральну частину Буковелю біля великого штучного озера, береги якого в теплу сонячну погоду нагадують переповнений морський пляж. Цією стежкою ми прийшли в Буковель з полонини Блажів за 1 годину 40 хвилин, а якщо не ласувати малиною та не збирати гриби, то це буде швидше. Ми пройшли 5 км. Буковель вражає своєю величчю. На одних ділянках ще іде будівництво,

інших це сучасний Європейський курорт з відповідним шиком та блиском і, нажаль, відповідними цінами. На автобусній стоянці ми знайшли наш автобус, залишили в ньому рюкзаки, а самі пішли погуляти по Буковелю. Поки Ламахи з Сумцовим пили мохіто та їли морозиво, ми з Яною піднялись підйомником на гору Буковель.



Буковельське озеро.



На підйомнику. На дальньому плані пройдений маршрут: Хомяк – Синяк.

О 1410 ми сіли в автобус «Буковель – Кути» і поїхали через Яремче, Делятин, Коломию до нашого базового табору в Косів. Пішохідна частина відпустки 2016 завершилась. Скоро ми їдемо по домівках і з нетерпінням будемо чекати відпустки наступного року.

Файлы:
adminadmin
29.09.16 11:510 Ещё
Отличное путешествие :) Спасибо за подробный и красивый отчёт!
Ніколаєнко Роман -> Всем, Путешественники, Оздоровительный туризми еще 2 получателя
Піший похід по українським Горганам в Карпатах 2015 рік
Перший день

Косів – дорога на Буковель – полонина Бараня – полонина Хом’яків – гора Хом’як – полонина Хом’яків.

В 740 виїхали з Косова автобусом «Кути – Буковель», і приїхали до стежки на Хом’як в 1130. Дорога в поганому стані. На заокругленні дороги, приблизно через 1 кілометр від розвилки на Ворохту, починається маршрут на Хом’як. Тут зустрілись з Сумцовим, який приїхав сюди прямо з Сум. Направо веде  широка стежка, на якій близько 50 м. можна навіть проїхати автомобілем, далі площадка, тут можливо скоро щось побудують, і зліва джерело з смачною водою. Спочатку стежка веде вище потоку Верединський,



"На стежці, початок маршрут"            



"Перший привал"  

а через 1 км. переходимо потік на правий берег, і далі серпантинною стежкою через кам’яні осипи і буково-ялинові ліси виходимо на полонину Бараня (1330 м). Перший привал зробили через 15 хв. на стежці,не доходячи до Верединського, але краще його робити перейшовши потік, на першому повороті серпантину, де зроблені з дерев лавочки.  Можна йти серпантином, так легше але займає більше часу, можна зрізати серпантин крутими підйомами, скорочується час, але втрачаються сили. Ми йшли і так і так, без поспіху, фотографувались і милувались чудовими краєвидами,



"На серпантині"



"На полонині Бараня"

і вийшли на полонину Бараня за 3 години 7 хвилин. З цієї полонини можна розпочати безпосередній підйом (синє маркування) на вершину Хом’яка (1542м), або піти далі, майже рівною стежкою, на полонину Хом’яків. Через 5 хв. відпочинку, прихвативши дрова що тут були, ми пішли на полонину Хом’яків. Пройшовши мимо джерела з водою, пофотографувавшись на фоні Явірника,



"Хребет Явірник"



"Полонина Хом'яків"

через 10 хвилин ми були на полонині Хом’яків.  
Велика і мальовнича полонина Хом’яків розміщена на плато у впадині хребта між гірськими вершинами Синяком і Хом’яком. Її розміри – 1000x200 м.–чудове місце для стоянки, тут є вода, колиба з полонинниками, що випасають худобу, доглядають за кіньми, овечками, варять смачну бринзу, але чомусь хочуть продати її в два рази дорожче, чим на Косівському базарі. Дослідивши ближній кут полонини, ми вирішили розбити табір справа на пригорочку,  



"Табір"



"Тандир"

де є рівне місце для трьох наметів. Табір облаштовували до 18ї години. Чоловіки ставили намети, жінки готували вечерю. Для економії дров ми назбирали навкруги каміння і я зробив щось по типу середньоазійського тандиру.

В 18:15 чоловіча частина групи разом з дітьми вирушила на штурм Хом’яка. Без речей, ходити по кам’яних розсипах,



"Штурм Хом'яка"



"На горі Хом'як"

одне задоволення – ми пішли лівішою стежкою і були на вершині через 30 хвилин. Із вершини Хом’яка, ніби з висоти пташиного польоту, відкриваються неймовірні краєвиди.  

Далеко внизу, серед гущі хмар, в мерехтливій синяві переливається зеленню лісовий океан. Ледь помітними мотузочками блищать річки і малесенькі різнобарвні дахи карпатських хат.  



"Хом'як"



"Вітер на полонині"

У північно-західному напрямку простягнувся кам’янистий хребет Хом’як–Синяк–Горган Малий. За ним синіє нагий хребет Добушанки. На південному заході віддає темінню долина Прутця Поповичеського, на сході – долина Пруту, за якою купчаться і горбляться полонинські хребти Ліснові–Погар–Горді і Яворова–Рокити–Лисина Космацька. На вершині Рокити (1111м; 16 км) за доброї і погожої погоди можна побачити телевежу. Далеко на півдні видно гору Кукул (1539м; 16 км), а за всіма горами велично спостерігає крутий пік Говерли (2061м; 23 км). Повернулись з вершини, а наші кохані вже приготували смачну вечерю. За вечерею відбулась посвята Сумцова Дмитра в гірські туристи, це його перший справжній похід по горах, і надіюсь, його чекає ще не одна підкорена вершина. В 2045 сонце сховалось за Синяк, подув  сильний вітер і стало дуже холодно. Одягаємо теплі речі, п’ємо смачний чай з трав та чорниць, і спати. Перший день добіг до свого логічного завершення, пішки ми пройшли 6 кілометрів.

Другий день

Полонина Хом’яків – г. Синяк (1666 м) - полонина Хом’яків.

Проснулись рано і о 6:10 всі повставали. Всю ніч дув сильний вітер,



і намет іноді притискався до землі як гуцул до гуцулки. Розвели багаття, зварили кави і смачного чаю з трав та чорниць, поснідали вчорашньою кашею і почалася нарада в Філях. За прогнозом сьогодні та завтра перемінна хмарність та короткочасні дощі, а післязавтра – зливи, грози і цілий день сильний дощ. Ми вирішили не лізти в дощ на Довбушанку, а скоротити маршрут за одним з запасних варіантів: сходити без речей на Синяк і повернутись в базовий табір, а завтра зранку вийти через Женецький водопад в Татарів. Ми розбились на дві групи, і Ніколаєнки з Сумцовим в 840 пішли на Синяк. Від полонини Хом’яків ідемо дорогою яка заводить нас у ліс, де раптово круто піднімається наверх на південний захід. Ліс із карпатських смерек та туй поступово поступається заростям альпійської сосни. Після закінчення крутого підйому в лісі ми знайшли чудове місце для стоянки: тут затишно, є джерело з смачною водою, дрова на кожному кроці – тому це не погана альтернатива ночівлі на полонині Хом’яків.

Вершина з висотою 1447 метрів.





Плай повертає на північний захід. Навкруги абсолютно змінюється пейзаж: поблизу – море альпійки і громаддя каміння, з’являються окремі кущики соковитих чорниць, брусниць і лохин. А далеко внизу серед синього марева гірського туману видно ниточки річок і хвилі хребтів, полонини і струмочки під хребтом. Зліва – село Поляниця Поповичеська і долина річки Прутця. А за долиною Прутця – вододільний хребет і кордон із Закарпаттям.
8 км. Вершина 1537. Альпійка все більше витісняється кам’яними розсипами. Зліва – долина потоку Студений, він впадає в Богдан.
За Студеним паралельно до Синяка іде хребтик із вершинами Під Томнатиком і Гострий Грунь.

9 км. Вершина 1648. Спереду надзвичайно довга





і товстезна кам’яна стіна. Стежка ледве помітна серед первозданного хаосу сірих брил. Тут панує царство доісторичного каміння, покритого сірою шкірочкою моху. Зліва, між Синяком і витоками потоку Студеного, – гора і полонина Товстий. Справа – гора Горган (1432) – найвища точка Явірника.
10 км. Гора Синяк (1666). Орієнтиром служить тріангуляційний знак на вершині гори.



"Синяк"

У нашому маршруті другого дня це найвища точка, тому тамуйте подих і милуйтесь. На півдні видно Кукульський хребет, за ним темніє найвищий хребет Українських Карпат – Чорногірський. А над усіма горами гордо возвеличуються Петрос (2020) і велична Говерла (2061; 26 км). Покриті сніговою периною, ці гори горді і байдужі до всього світу та туристів. Справа внизу – вододільний хребтик між річками Зелениця і Женець; полонина Фарфаненка на цьому хребтику. Після Фарфаненки внизу справа іде вже долина Зелениці.Піднялись на Синяк за дві години в 10:40.  На вершині Синяка знову сильний вітер і починає накрапати дощ. Одягаємо теплі речі і після фото сесії в 11:15 починаємо спуск



"В цьому камінні стежка ледве вгадується"



"На фоні Хом’яка"

зворотною дорогою в базовий табір.



"Базовий табір"



"Полонина Хом’яків з боку Синяка"

В 12:15 прийшли в табір. Далі ми починаємо готувати вечерю, а родина Ламахів по нашому маршруту пішла на Синяк. Через годину почав справджуватись прогноз: спочатку з-за Явірника надійшли хмари, потім вони накрили Синяк,





а за Явірником уже періщив дощ. І як тільки він перевалив через Явірник, раптово припиняється вітер і настає повна тиша, а за п’ять хвилин нас накриває дощ. Ми поховались в намети і перечікували його хвилин сорок. Потім дощ полишив нашу полонину, але за півгодини знову повернувся, тільки вже хвилин на двадцять.



"Після першого дощу"



"Гори димлять"

Через годину повернулись Ламахи. Виявляється їх дощ накрив тільки трішки, а за негодою на полонині вони спостерігали з вершини Синяка,так як були вище хмар. Поки були на полонині, розвідали правішу стежку на Хом’як, там є більше і потужніше джерело ніж те, що на стежці між полонинами Бараня та Хом’яків. В подальшому по воду ми ходили до цього джерела. Ввечері діти та Сумцов захотіли ще раз сходити на Хом’як, але через двадцять хвилин повернулися, бо після дощу дуже мокре та слизьке каміння, мокрющий жереп і Дмитру вистачило розуму умовити дітей не лізти на вершину, а повернутися в табір. Після вечері знову смачний чай з трав та чорниць і нескінчені розмови біля багаття. Пройшли за день 8 км.

Третій день.

Полонина Хом’яків – Женецький водоспад – автодорога «Татарів-Микуличин» - Косів.

Проснулись в 6:45. Сонце. Вітру не має. Сходили по воду, розігріли сніданок, навели порядок на місці стоянки і в 9:50 вирушили в путь. Не доходячи 30 – 50 метрів до нижчої точки полонини Хом’яків, повертаємо направо і відшукуємо стежку, що через 20 метрів заводить в ліс. Починається дуже крутий спуск, після вчорашнього дощу він слизький і небезпечний. Потіємо більше ніж на підйомі. Через 55 хвилин виснажливого спуску виходимо на галявину, яку в поперечному напрямку пересікає запущена дорога.



"На галявині"

Після десятихвилинного відпочинку ідемо цією дорогою на ліво, згідно рекомендацій інтернетовського опису маршруту. Всі пишуть що це дорога до водопаду, а якщо піти направо, то вийдемо на дорогу неподалік Женецького лісництва. Спочатку пологий, ледь помітний підйом вгору по-трішки запущеній дорозі досить швидко переходить в заболочену стежку з травою по коліна. Видно що по цій стежці давно не ступала нога туриста. Згідно опису маршруту через півтора кілометри повинно бути розгалуження і необхідно звернути направо вниз, а потім знову наліво і вийдемо до водопаду. Але навкруги все так позаростало і так заболочено, що ніякого повороту направо звісно не має. В деяких членів групи з’являються думки що ми заблукали і рухаємось не в тому напрямку. Пройшовши півтори години, залишаю групу на привал, а сам відправляюсь на розвідку. Через сто метрів посилюється шум річки, а ще через 500 м дорога впирається в урвище на дні якого весело і шумно біжить Женець. Дорога повертає ліворуч і вверх, а я пішов направо вниз і досить швидко второпав на суху стежку над краєм урвища. Назад через ліс навпростець я виходжу на місце привалу і заспокоївши групу, прямуємо по стежці за течією Женця. Через 20 хвилин ми були над Женецьким водопадом, до якого згори круто вниз веде зигзагоподібна стежка, по якій ми і спустились. Таким спуском ми були дуже втомлені, ноги брудні і тому, не звертаючи увагу на численних туристів «матрацників», ми перевдягаємось і купатись під водопад. Женецький водопад зачаровує своєю красою.





В кам’яному каньйоні з висоти понад 10 метрів весело з гуркотом, шумом і гамом падає тонізуючий струмінь води, що вмить знімає втому походу любої складності. Декілька хвилин під водопадом



і ми знову в тонусі, хоч і навели переполох та «туристів» в капцях  та сукнях. В очах багатьох з них я бачив заздрість нашому «дикому» відпочинку, бо ми прийшли «з гори», а не підняли свої зади з розкішних авто за 50 метрів від водопаду. За наявності часу тут можна проїхатись на канаті через Женець. Але нам потрібно встигнути на автобус, тому спаковуємо речі, перевдягаємось і прямуємо дорогою до траси Татарів – Микуличин. По дорозі проходимо мимо дачного будиночку колишнього гаранта, руки якого нічого не брали, а совість якого ніколи на прокидалась. Через 50 хвилин ми пройшли через КПП національного природного парку і, перейшовши підвісний міст через Прут, були на зупинці.



"На зупинці"

Ми пройшли близько 9 кілометрів. В 1445 ми сіли в автобус «Буковель – Кути» і через три години були в Косові. Пішохідна частина відпустки 2015 благополучно завершилась.







Ніколаєнко Роман -> Всем
2012. Подорож Суми-Бесарабія-Карпати-Львів-Суми
В відпустку відправились дві сім’ї: Ніколаєнко Роман, Леся та Яна, та Ламах Олег, Оксана та Женя.

День перший.
15 липня ми виїхали о 3-й годині з гуртожитку. В 3-40 виїхали разом з Ламахами від заправкиANP. 4-57 Полтавська область, проїхали 127 км. 624 Черкаська область, проїхали 241 км. 7-00 – 7-30 сніданок перед Драбовим в посадці біля дороги. Накрапає невеликий дощик, небо затягнуте хмарами. Але за такої погоди їхати досить комфортно. В 812 древній та могутній наш Славутич – головна артерія країни річка Дніпро, проїхали 327 км. Від Черкас починається жара. 11-00 виїхали на Одеську трасу в Умані, проїхали 536 км. Обід в кафе «Роднічок» перед Одесою, готують смачно і ціни доступні, варто зупинитись. На території Молдови зупинились на ринку «Паланок», і порушуючи чинне законодавство України, купили пару кг. персиків, за що отримали нагоняй від прикордонників. Від Татарбунар до «Рассєйки» дорога дуже і дуже погана. 18-00 приїхали в «Рассєйку», проїхали 940 км.

Нас зустрів Анатолій Петрович, і як тільки поставили машини, то разом з Олегом та Петровичем зняли стрес дальньої дороги чудовим Бесарабським вином. Тільки поселились та занесли речі в кімнати і пішли на море.

В цей день був невеликий шторм і ми з задоволенням покатались на хвилях. Перший день відпустки пройшов вдало.

День другий.

image002.jpg

На пляжі курорту «Рассєйка».
Зранку пішли на море. Були невеликі хвилі, які створювали незабутні враження від купання на матрасі. Лесю доводилось заносити в море на руках, так як з порваними зв’язками на лівій нозі, вона не могла самостійно заходити в воду. Пообідали в кафе і після відпочинку поїхали машинами на грязі соленого озера Шагини. Петрович показав як правильно шукати дозрілу грязь, та процедуру її використання. Але небо захмарилось, пішов дощ і нам довелось швидко тікати щоб не загрузли машини в болоті.

image004.jpg

На грязях озера Шагини перед грозою.
Пройшла дуже сильна злива, в деяких будинках навіть познімало дахи, а в нас затопило кухню та подвір’я, що додало господарям багато клопоту. Але вечерю ми приготували і добре посиділи перед Олеговою кімнатою, смакуючи Бесарабське вино.

День третій
, 17 липня поїздка в Вилкове.

image006.jpg
Вилково – українська Венеція.

Виїхали в 8-35 через Татарбунари і приїхали в Вилкове в 9-23. Вчорашня негода пройшлась по всій Бесарабії, не працює мобільний зв'язок, але на вулиці випадково зустріли людину, з яким попередньо домовлялись про екскурсійне супроводження вуличками Української Венеції. На Вилковському ринку купили знаменитих і варто сказати, дуже смачних, Дунайських оселедців. А коштують 45 – 55 гр. за штучку.

image008.jpg
Тротуари старого міста.

А потім була прогулянка на човні єриками та каналами Вилково.

image010.jpg
Вилковський трамвайчик.

Ми вийшли в гирло Дунаю до так званого 0-го кілометру. Стомлені але задоволені ми повертались назад в «Рассєйку». Пообідавши в кафе, до вечора розслаблялись на морі, був повний штиль.

image012.jpg

Ввечері, за келихом вина, обговорювали насичений третій день відпустки.

День четвертий
, 18 липня.
Після сніданку поїхали на лікувальні грязі озера Шагини. Стояла сонячна чудова погода і ми здійснили правильну і повну процедуру лікування грязями. Ми повністю обмазались гряззю, висохли на сонці, змили грязь в озері і знову повторили цю процедуру. Оздоровившись, пообідали в кафе і до самого вечора купались в морі. Це був прощальний вечір на морі, який завершився посиденьками з дегустацією вин Бесарабії. Ми купили додому 15 літрів вина. Сп’янілі жінки пішли спати, Олег пішов шукати сина, який десь загуляв, а ми з Яною пішли на танці під живу музику, адже це був останній вечір в «Рассєйкі» в цьому році.

image014.jpg
Скульптурна композиція на озері Шагини.


image016.jpg
Олег з Оксаною на морі.



image018.jpg
Чергова дегустація вина з хлібосольними господарями.

День п’ятий
, 19 липня.
Зранку поснідали, за виключенням Оксани Ламах, яка ще не відійшла від вчорашньої дегустації, і, попрощавшись з господарями, в 7-40 вирушили в путь. Ми поїхали в Білгород-Дністровський. Варто звернути увагу на 20 км дороги від Татарбунарської траси до міста – якщо коротко: яма на ямі і ямою поганяє. Варто з’їхати через кювет на поле і так їхати набагато ліпше. Фортеця в Білгород-Дністровську варта того, щоб проїхати поганою дорогою. Це неприступна велична споруда, побудована ще генуезцями, зачаровує своєю могутністю та досконалістю. А які чудові краєвиди відкриваються з мурів фортеці. 30 гривень з людини і подих віків окутує нас в середньовічні костюми лицарів та їхніх королев серця. Поки дами воссідали на троні, чоловіки в рицарських обладунках, з зброєю в руках захищали їх спокій. Легко й невимушено почуваєш себе в фортеці, але час повертатися до своїх залізних коней і вирушати в дорогу. Виїхали в 11-46 і, щоб не їхати через Одесу, назад повертались Кишинівською трасою до Татарбунарської дороги, і через «Паланок» виїхали на окружну Одеси. Заправились на «Окко» і там же пообідали, хоча кухня залишає бажати кращого, в 14-00 виїхали з заправки і в 14-05 вже були на Одеській трасі Е-95. В 15-38 почалась Миколаївська область. В 16-16 почалась Черкаська область. Мінус сто гривень в Умані в карман ДАІ, а так Одеська траса вражень не лишила: помірно жарко, голо, гладко. В 17-04 почалась Вінницька область. В 19-45 почалась Хмельницька область. Трохи нервую, бо бачу що не вкладуємось засвітла доїхати до точки призначення. Перед Хмельницьким вирішили їхати старим маршрутом через Ярмолинці, тим більше і навігатор туди веде. За Ярмолинцями почало сіріти, в Сатанів заїхали по-темному. До Збручанських водопадів доїхали в 22-10, проїхавши від Сум рівно 2000 км. Знайшли чудове місце для стоянки, повечеряли салом, помідорами та хлібом і втомлені, але задоволені лягли спати. Перша ніч в палатках. Вночі намагався накрапати дощик, але зовсім маленький.

image020.jpg
Білгород-Дністровська фортеця.


image022.jpg
Рицарська епоха.


image024.jpg
На фортечних мурах.



День шостий
, 20 липня.
 
image026.jpg
Ранок на стоянці під Сатановим.

Встали в 6-30, і тільки тепер роздивились яке чудове місце для стоянки вибрали. Обладнаний в кущах санвузол, місце для вмивання з саморобним рукомийником, рівна площадка під палатки, місце для стоянки автомобілів. І ми зробили свій вклад в цю інфраструктуру – обладнали безпечне, надійне і естетиче кострище. Заготовили дрова, приготували сніданок на вогнищі і пішли купатись на водопади. Той хто один раз побував на Збручанських водопадах намагатиметься ще і ще приїздити сюди щоб знову і знову отримувати заряд бадьорості і здоров’я. Пообідали в своєму обладнаному таборі, склали речі і знову пішли купатися в водопаді. В 16-09 виїхили з водопадів в Карпати. В 18-30 почалась Івано-Франківська область, проїхали 120 км. Заправки «Вог» та «Окко» є в Городенко, в Тростянці перед Рожневим. В 20-00 ми в Косові на вулиці Ірчана 35, проїхали 200км.

image028.jpg

image030.jpg
Супермасаж на Збручанських водопадах.

День сьомий
, 21 липня, субота.
Зранку сходили на знаменитий Косівський етнографічний ринок. В обід зустрілись з моїм двоюрідним братом Юрою та племінницею Улянкою, а після обіду пішли купатись на Рибницю. Вечір пройшов під акомпонемент коньяку.

День восьмий
, 22 липня, неділя.
Встали о шостій ранку, бо планували йти в похід в гори. Але на дворі йде дощ, хребет Голиця вкритий хмарами, температура +13оС і ми вирішили в негоду в гори не йти. Додався додатковий день відпочинку. Ввечері Юра поїхав в Чернівці, а ми залишились на господарстві.

День дев’ятий
, 23 липня, понеділок.
Вчора цілий день і ніч йшов дощ. Встали знову в шість ранку, але на дворі моросить, Голиця в хмарах і ми знову вирішили відпочивати в сухому та теплому будинку. З обіду дощ припинився, ми з Яною сходили на гуки.

День десятий
, 24 липня, вівторок.
Нарешті гори розпогодились. Леся зі своїми порваними зв’язками залишається в Косові, а я з Яною та Олег з Оксаною і Женя Ламахи вирушаємо в гори. Ми йдемо на автостанцію, сідаємо на автобус, що прямує до Вижниці і їдемо до Черемошу. Виходимо за мостом через річку і, вернувшись трішки назад, прямуємо дорогою, що веде через село Виженку до перевалу Німчич. Дорога поступово піднімається вгору вздовж річки Виженка проти її течії. Заслуговує на увагу по праву руку від дороги церква Івана Сучавського. Це типова гуцульська дерев’яна трьохкупольна церква досить цікавої архітектури, але на сьогоднішній день вона вкрита бляхою. Після короткого відпочинку прямуємо далі і крутим підйомом виходимо на перевал Німчич. Від Вижниці до перевалу близько 8 кілометрів. Відпочиваємо біля ресторанного комплексу «Перевал Німчич». Тут красиві різьблені фігури звірів, гуцулів та гуцулок, стенди з інформацією про географічне та історичне значення перевалу. Окремий стенд присвячений В.І. Чапаєву, який в 1915 році в боях на перевалі був поранений. Після тривалого відпочинку та перекусу піднімаємося у південному напрямку дорогою з бетонних плит, що оминає бугельний підйомник. Від каплички стежка що веде лівіше траверсує гору Просічну і виведе до полонини над «Протятим Камінням». Ми ж ідемо правіше, дуже круто піднімаючись на гребінь хребта і вже ним виходимо на Просічну (918 м). Цей шлях важчий, але з нього відкриваються чудові краєвиди (а ми ж за цим сюди і пішли) на долину Черемошу, Сокільський хребет, хребет Писаного Каменю, Гринявські гори (г. Скупова), Чорногору. Враження неймовірні. Далі хребтом виходимо на полонину над «Протятим Камінням». Стомлений тривалим переходом Женя залишається на полонині, а ми, стежкою що веде праворуч і дещо назад, ідемо до скелі «Соколине Око». Стежка виводить на майже рівний майданчик над яким з двох боків піднімаються височенні скелі. Найбільшим дивом і окрасою цього кам’яного комплексу є велетенська арка Соколиного ока. Боже, яка тут краса! Згідно легенд в давні часи тут знаходили прихисток опришки Олекси Довбуша. Залишивши Оксану внизу, ми з Олегом та Яною піднялися на вершину арки. Потім повернулися на полонину і далі з речами пішли до наступного комплексу – «Протяте Каміння». Тут полазили по розщелинах, поїли чорниць і, пройшовши далі лісом, мимо ще однієї скелі, вийшли до верхніх хат села Розтоки. Справа біля покинутого будинку є колодязь зі смачною водою (це найближче джерело до полонини над «Протятим Камінням»). Після короткого відпочинку спускаємось стежкою вниз через сад в північно-західному напрямку до Смугарських (Буковинських) водоспадів. Поки йшли садом, насолоджувались ароматом цілющих карпатських луків, а коли звернули правіше до потоку Смугарський, пізнали всі «переваги» цивілізації. Спустошлива вирубка лісів на цих схилах і захаращення території лісовозами та недостатня кількість дощів - і від водопаду залишилась одна цівочка та невеличке болотце внизу. Не знайшовши нормального місця для стоянки спускаємось нижче  по кам’яному руслу потоку Смугарський і зустрічаємо гуцулку яка пропонує зупинитись в неї на подвір’ї. Але для цього нам довелося з добрих півгодини йти з нею під гору, а подвір’я виявилось добротним обійстям що розмістилось на гребні хребта шириною від 10 до 20 метрів. Палатки довелось ставити на стежці, бо по обидві сторони були стрімкі схили. І як тут люди виживають? Але перевагою такого життя є повне і цілковите єднання з природою. З вдячністю за лікарську консультацію господарі пригостили нас найсмачнішим медом який я пробував у своєму житті. Стомлені діти після вечері пішли спати,а ми з Олегом та Оксаною ще довго сиділи біля ватри.

«…Тихо-тихо, нечутними кроками наближаєть ся вечір. Повагом, в царственній величи підіймається місяць з-за Синиць, і Бог зна звідки, мов ангельський сьпів, ледве-ледве доносить ся трембітанє… Високо-високо підіймаєть ся вільним полетом рідна гірська мельодия; переплететь ся з зітханням сонних уже вершин і, відбивши ся від далеких ледве синіючих хребтів, вернеть ся назад, блакитна, прозоро-чиста, вся пронизана тими високими променями, що біжать же десь там, в недоступній тишині і освітлюють, мабуть, дашок на найвищій стаї в Чорногорі… І жура якась ущемить серце кожного хто чує сі невидимі звуки. Стане, тихо зітхне… «Господи! Чому так красно на Твоїм сьвіті…». Гнат Хоткевич «Камінна душя» повість Чернівцї, 1911.»
(Мовою оригіналу).

Десятий день виявився дуже багатим на враження, да і пройшли ми близько 14 кілометрів.

image032.jpg  
На перевалі Німчич.


image034.jpg
Дорога на Просічну.



image036.jpg
Долина Черемошу з Просічної.



image038.jpg
Хребти Покутсько-Буковинських Карпат.



image040.jpg
Скеля «Соколине око».



image042.jpg
Стежкою до «Протятого каміння».



image044.jpg
Грілась на сонечку.



image046.jpg
Висихаючий «Смугарський» водоспад.



image048.jpg
Руслом висохлої річки.



image050.jpg
Готуємо вечерю після важкого переходу.


День одинадцятий
, 25 липня, середа.
Зранку нас розбудило сонце своїми яскравими променями. Була восьма година, а господарі вже піднімалися зі схилів гори після вранішнього сінокосу на сніданок. Заможним може бути тільки працьовитий гуцул. Після сніданку, приготовленому на вогнищі, як і вечеря, ми поволі склали речі, попрощалися з гостинними господарями, які не взяли грошей ні за дрова, ні за надане місце для ночівлі, і почали спуск вниз в село Розтоки. Дорога від стоянки до Черемошу в нас зайняла дві години, і це ж ми рухались вниз. Через 20 хвилин нас підібрав автобус, що йшов на Вижницю, а від моста через Черемош перед Вижницею, хвилин через 10, нас взяв автобус що йшов на Косів. Через годину наша подорож Буковинськими Карпатами закінчилась.


image052.jpg
Дорога в селі Розтоки.

День дванадцятий, 26 липня, четвер.
Цей день присвятили відпочинку та підготовці до подальшого маршруту. Просушили та провітрили речі з походу, мили, чистили, прали – справжній «чистий четвер». Після цього ходили купатись на річку. Карпатський цикл відпочинку добігає до свого завершення.

День тринадцятий, 27 липня, п’ятниця.
Зранку снідаємо, складаємо речі в машини і в 10-11 визджаємо з Косова на Львів. В 10-50 проїхали Коломию, в 11-15 – Отинія, в 11-40 – Івано-Франківськ, а далі о 12-06 – древній Галич. За 4 кілометри від міста Музей історії Галича, працює з 9 до 17, екскурсійне обслуговування з 10-00. Проїхали мимо Бурштинської ГЕС, і в 12-43 проїхали Рогатин і в 13-11 на пагорбах за Рогатином зупинились на каву та перекус. В 13-21 проїхали знак Львівська область, а в 13-57 були вже на об’їзній дорозі Львова з боку Бібрки а ще через 20 хвилин були у Львові на Стрийській біля монументу. Дорога від Косова до Львова місцями терпима, а місцями нікудишня, але проїхали її без особливих пригод. Відпочинок у Львові потребує окремого опису. А дорога зі Львову в Суми через Рівне – Житомир – Київ – Пирятин зайняла 11 годин 40 хвилин, проїхали при цьому 912 кілометрів.                            

Відпочинок 2012 вдався на славу!

Ніколаєнко Роман -> Всем, Пешеходный туризм, Путешественникии еще 3 получателя
Подорож в Бесарабію 2013
Виїзджаємо з дому 20.07.13, в 2:30 залили повний бак на «Лукойлі» і поїхали на зустріч з Васею до заправки «ТНК» на виїзді з Сум. Виїхали після зустрічі о 2:48 в напрямку Охтирки. Полтавська область 4:00 – 101 км., про нафтово-газові родовища тут нагадують вогняними факелами.



Полтава – 4:48 – 172 км., проїхали 2 години з середньою швидкістю – 86 км/год. Полтаву проїхали за 20 хв., трошки почекавши на з/д переїзді при в’їзді в місто. Річку Псел проїхали о 6:09 – 273 км. Кременчук о 6:16 – 282 км, поїхали через місто і в 633 – 293 км., проїхали славетний і могутній Дніпро.



До повороту на Світлогорськ дорога терпима, десь 6 балів з 10, а от по Кіровоградській та Черкаській області Укравтодор збудував собі величезний пам’ятник в вигляді занедбаних доріг. Кіровоградська область 6:52 – 308 км., Черкаська область 7:30 – 348 км. Під стелою межі областей велика купа сміття, тому стали навпроти під посадкою поснідати і перепочити. Виїхали о 8:09 , а в 8:20 – 358 км., були в Чигирині. Перша письмова згадка про Чигирин датується 1582 роком – в цьому році місту надали Магдебурзьке право. А через сім років, за наказом короля Сигізмунда ІІІ в Чигирині, на високому пісковиковому пагорбі (нині Замкова гора) збудували замок.





Пам'ятник на честь визвольної війни 1648-1654 рр. стоїть на Замковій горі.

Положення Чигирина на Чорному (татарському) шляху зумовило його важливе стратегічне значення для польської держави – на кордоні із Диким  Полем Чигирин став найважливішим форпостом Польщі на початку XVII століття. Великий дерев’яний замок на скелі над Тясмином нібито перешкоджав руху татар на північ. Але він не мав реальної можливості вистояти проти артилерії, хіба що витримати нетривалу облогу кінноти.

Головним завданням Чигиринського замку було перепиняти вільні зносини Київщини із Запоріжжям.У 30-ті роки XVII століття замок у Чигирині зазнав кардинальної перебудови. Він перетворився на неприступну  фортецю з трьома рядами мурів та глибокими, наповненими водою ровами.

У 1648 році почалася Національно-визвольна війна. Того ж року Богдан  Хмельницький обрав Чигирин гетьманською столицею. І це була перша столиця фактично незалежної України, бо раніше подібного державного утворення не існувало. Почалося стрімке зростання кількості населення міста. Фортеця перестала вміщувати мешканців міста. Таким чином виникло Нижнє місто – укріплене валами передмістя Чигирина, яке згодом трансформувалося у міське ядро.

В 8:28 стали під «Замковою» горою за резиденцією Богдана Хмельницького. Музей починає працювати з 9ї год., тому спочатку оглянули  «Замкову» гору з залишками Чигиринської фортеці. Біля підніжжя гори нас  зустрічають пам’ятники кобзареві та Кобзарю.



Ці місця відвідував Т. Г. Шевченко.

Далі кам’яними східцями, яким понад 100 років.



Піднімаємось на гору і попадаємо до величного монументу Хмельницькому, який спостерігає за Чигирином, що розкинувся у підніжжя гори. З оглядової площадки відкриваються чудові краєвиди, що є гарним фоном для фотографування.





Далі, під наглядом не дуже ввічливого охоронника, знайомимося з залишками Чигиринської фортеці, від якої залишився тільки відновлений
бастіон Дорошенка:





всі інші укріплення були зруйновані вибухом в пороховому погребі.

А потім була екскурсія в музеї Б. Хмельницького. Він розташовується в реконструйованій двоповерховій будівлі повітової управи.

 

В музеї понад 2 тисячі експонатів. Головне місце займають пам’ятки козацької епохи: зброя, спорядження, побутові речі, одяг, предмети декоративно-прикладного мистецтва.

 

За допомогою їх відтворено матеріально-предметне середовище в якому жив і творив державні справи гетьман Богдан Хмельницький.



О 10:20 виїхали з музею в напрямку Черкас. В 10:40 трошки заправились на «Шел» і виїхали з Чигирина – 366 км. Перед Черкасами почався дощ, обігнати фури на вузькій дорозі дуже важко, бо за ними стоїть декількаметрова водяна хмара із-за якої нічого не видно. В Черкаси в’їхали в 11:17 – 417 км. Якщо дорога була просто погана, то в Черкасах її взагалі не стало, особливо в об’їзних напрямках. Більш-менш нормалізувалась дорога десь кілометрів через 50 після Черкас в напрямку до Умані. Тому за 10-бальною шкалою Черкаським дорогам дам не більше 3-х балів. Не відзначаються порядністю і водії, особливо Черкаських місцевих  автобусних маршрутів на «пазиках», бо займають лівий ряд і їдуть з швидкістю 30-40 км/год., не уступаючи дороги і ні на кого не звертаючи уваги. Виїхали на «Е – 95» місто Умань заправка «Лукойл» - 13:56 - 608 км. Тут заправили повний бак, поїли сала з ковбасою, попили кави і в
14:35 виїхали в напрямку Одеси. Після Черкаських доріг траса Київ – Одеса – просто казка, хоча і ця дорога не в ідеальному стані, але свої 8  балів заслуговує. Одеська область о 15:30 – 700 км. При всіх поїздках в  Одесу завжди зупиняємося поїсти в кафе «Ручеек»:



що в 13 км. від окружної дороги, проїхали 847 км., були там в 16:55.  Виїхали 17:40 , після смачного обіду, і перед постом ДАІ, дозаправили повний бак на «Лукойлі». На митниці помилились і проскочили огляд без черги. В 19:20 – 970 км., Сарата. До «Рассєйки» поїхали дорогою від Татарбунарської заправки, а це ще їхати 35 км., і тут дорога не ліпша чим в Черкасах, особливо погана починаючи з села Лиман через Приморське.  На курорт «Рассєйка» приїхали в 20:45.

Тут нас радо зустріли господарі, а душ та бокал гарного бесарабського вина моментально зняли втому, що накопичилась за день. Я навіть не думав що в цей день попаду на дискотеку.



Наступного дня зранку ми поїхали на озеро Шагани. Про лікувальні властивості грязей цього озера ходять легенди, і одна з цілей нашої подорожі – підлікувати спину цілющими грязями.

 

Після процедур пообідали в кафе, трішки відпочили і пішли на море. Відкрили літній сезон купання в Чорному морі 21.07.13.

 

Ввечері релакс за бокалом смачного натурального бессарабського вина. Наступний день за тією ж програмою: зранку – грязі, а ввечері – море.





23.07.13 зранку з’їздили на екскурсію в Вілково. Від будинку прикордонників поїхали польовими дорогами через дамбу, що відокремлює озеро Сасик від моря. І хоч дорога не досить гарна, а місцями зовсім погана (біля насосної станції та с. Приморське Кілійського району), але туди й назад ми зекономили 120 км. шляху. В Вілково на ринку купили смачної риби (рибець та сом) і за 200 гр. купили екскурсію на човні по каналах Вілково.



А після обіду знову відпочивали на морі.



Ввечері була уха з бичків та кефалі, і ще познайомились з корейцем Цоєм, який пригощав нас морепродуктами.

Вечірня програма закінчилась запальними танцями на дискотеці.



24.07.13 за звичним сценарієм: зранку – грязі, а ввечері – море.





На вечерю приготували шашлик, який вдався на славу.



25.07.13 ми розділились на дві групи: одні поїхали на екскурсію в Генуезську фортецю Білгород-Дністровська, а ті хто там вже був, поїхали на грязі.



Після обіду всі разом купались в морі, і насолоджувались сонячними ваннами на пляжі.



А ввечері була прощальна вечеря з господарями.



26.07.13 в 7:45 виїхали з хлібосольного курорту «Рассєйка» до дому. В  941 митниця «Удобне», тут зупинились на риночку і купили 3 ящики персиків по 6 гр. за кг. Виїхали в 10:05, а в 10:40 були на кільці Одеса  – 159 км. В 10:50 виїхали на Е-95 і поїхали в напрямку Києва. За Уманню  траса стала значно гіршою, бо зроблено ямковий ремонт. В Київ в’їхали в  15:41 – 614 км. На окружній дорозі заїхали поїсти в їдальню ТЦ  «Епіцентр», а Вася пропустив потрібний поворот і поїхав в Бориспіль, де пообідав в кафе автозаправки КЛО. А ми, поки чекали їх там, помили машину на місцевій мийці. Виїхали з заправки в 1757, а Бориспіль, з його  пробками, проїхали за 18 хвилин. В Пирятині були в 19:25 – 786км., а траса з Києва до Пирятина була найкращою з усієї нашої подорожі.

Сумська обл. в 20:25 – 868км., Ромни в 20:41 – 894км. Кінцевий пункт  нашої подорожі – місто Суми в 21:48 – 991км., а вдома ми були в 22:10–
1000 км. Подорож на Бесарабію 2013 успішно завершилась.
Фото:
Файлы:
adminadmin
16.12.14 17:440 Ещё
Классный отчёт :) Ждём продолжения путешествий. А Васе Николаенко от меня отдельный и большой привет. Давно уже с ним не видились. Когда-то вместе с Владом Охрименко ходили в Крым, Карпаты :)
Ніколаєнко РоманНіколаєнко Роман
31.12.14 23:492 Ещё
Всіх непосидющих туристів вітаю з наступаючим новим роком! Бажаю міцного здоров'я, сил та наснаги в підкоренні нових вершин, подоланні нових кілометрів, отриманні нових вражень. Нехай здійснюються всі Ваші мрії та плани, мирного неба над головою. З Новим Роком! Слава Україні.