Автор:
Походи вихідного дня приваблюють своєю простотою і спонтанністю. Коли готуєшся до якоїсь багатоденної мандрівки, доводиться прискіпливо вивчати маршрут, вираховувати кілометри та калорії на кожен день і продумувати ще масу інших деталей. А тут відпадає необхідність у наметі та інших табірних атрибутах. Це по-перше. По-друге, якщо маршрут невеликий, можна взагалі не думати про їжу. Якщо ж їхати влітку, то значно скорочується список одягу та особистих речей. От і залишається з усієї маси необхідного спорядження лише один велосипед. Це все стосовно твердження про простоту. А спонтанність можна описати по-різному. Наприклад, так: зранку 20 липня 2011 року я зі своїм знайомим Костею подорожував лісами Сумщини до урочища Шаблового, хоча ще напередодні ні слухом, ні духом не відав про цю назву. А сталося все дуже просто: ввечері Костя запропонував здійснити кількагодинну велоподорож, я дістав карту, провів уявне коло з центром у місті та радіусом кілометрів у двадцять і серед різноманітних зелених плям на північному сході невидимий циркуль зупинився на написі: «ур. Шаблово».
Маршрут до урочища пролягав майже суцільно лісами – як і бажав мій знайомий. Щоправда, напередодні пройшли сильні дощі, але це нас чомусь не збентежило. Як не здивувало і те, чому в місцевості, де навіть села з’єднані ґрунтовими шляхами, з боку траси до урочища веде асфальтована дорога, яка там же й закінчується. Тож, вже хоча б для того, щоб розгадати цю таємницю, можна вирушати у мандри.
Перші кілометри маршруту ми пролетіли швидко – міські асфальти дозволяють розвивати хорошу швидкість. Найбільший показник я отримав на спуску за колишнім рафінадним заводом – 53,9 км/год. Кілька днів потому мені розповідали, що на тому спуску розбився один знайомий мого знайомого. Він запізно помітив відкритий люк. Але я їхав до того, як почув цю історію і люка не помітив зовсім. Певно вже настала пора купити велошолом або розвивати уважність. Хоча, друге навіть краще, бо в того чоловіка постраждала не лише голова.
Доїхавши до останнього міського мосту через Псел (тобто, найпершого за течією), ми подалися вздовж річки і надовго забули про асфальт. Зате майже одразу згадали про вчорашні дощі, які рясно нагородили медальками калюж невибагливі дороги передмістя. Далі еволюція шляху почала розвиватися стрімкими темпами. Хвилин через п’ять після мосту приватний сектор скінчився і вибоїн значно поменшало (це добре). Але досить скоро впритул наблизилися кущі і трави, що ще зберігали сліди вологи і намагалися поділитися нею з нами (це вже не добре). Крім того, з боку, протилежного до річки (лівого), з’явилися пагорби, які чим далі, тим поставали все ближче до нас. Зрештою, від їх напору дорога стислася до стежки, а дуже скоро остання, шукаючи захисту, вилізла майже до самого берега.
Тутечки розпочалася одна з найбільш екстремальних ділянок нашого маршруту. І це при тому, що ми ще формально не покинули меж міста. Тож, щоб отримати екстрим, необов’язково вирушати кудись світ за очі. Його можна знайти просто під боком. Достатньо лише дати дощам добряче промочити землю і покататися стежкою, що в’ється схилами пагорбів. Для повноти рецепту додайте мокрі дерева з обважнілими від води гілками, які люб’язно вітаються з тобою своїм мокрим листям, коріння на стежці у найнесподіваніших місцях, трохи повалених поперек шляху дерев, що безсоромно виставили свої товсті стовбури для обіймів, і ще кілька ярочків з грузьким дном. Ах, так, і не забудьте про близьку річку, плесо якої блищить під сонцем як постійне нагадування небажаності падіння.
Річка Псел вище міста Суми
Півтора кілометри випробувань Костя на своїх 26-дюймових колесах подолав на відмінно. Я ж втратив трохи балів вже на самому кінці, коли намагався втримати свого коника на слизькому схилі над самою водою. Мені довелося впиратися в землю навіть колінами, але річка залишилася без жертви.
Отож, пагорби позагравали з річкою та й подалися собі геть. Натомість стежка знову розгорнулася у повноцінну дорогу, яка простягалася вздовж рівнинного берега Псла. На мить ліворуч показався масив дачних поселень, але скоро їх від нас прикрила смуга лісу, яка простягалася далі вздовж річки, поступово розширюючись і стаючи все більш непролазною. Але поки ми їхали чудовою ґрунтовою дорогою і мої 28-дюймові колеса вельми тішилися з цього.
І от ми досягли того місця, де прибережний ліс почав інтенсивно розширюватися. Дорога завбачливо попрощалася з річкою і, знайшовши останнє вузьке місце в лісовому масиві, вивела на околиці дачних поселень. Звідти ми почали шукати вхід до лісу. Першого разу багатообіцяюча доріжка через кількасот метрів розчинилася у лісових завалах і ми знову вибралися на узлісся. Друга доріжка виявилася рибальською стежкою до невеликого озерця. І лише з третього разу ми натрапили на потрібний нам шлях, який, між іншим, єдиний показаний на топографічній карті.
Час не пошкодував лісової дороги. Певно завдяки місцевим рибалкам, вона ще зберігає прохідність, але на машині тут вже не проїхати. Велосипед, мабуть, наразі є найшвидшим засобом пересування на цій дорозі. Та й то, лише до розвилки, де праве відгалуження, більш находжене, відходить у напрямку річки. Не важко здогадатися, що нам потрібно було в іншу сторону. І от розпочався найважчий етап мандрівки під назвою «вийти з лісу живим»! Тут не було пагорбів, ані річки чи навіть калюж. Проте всього іншого з головою вистачало для того, щоб випробувати силу витримки.
Почну з того, що липень – пора, коли лісова зелень знаходиться у стані найбільшого буяння. Особливо це помітно на стежці, якою майже ніхто не ходить. Тому більшість часу вибирати напрямок доводилося чисто інтуїтивно, адже все навколо прикрито щільним покривом зеленого листя і лише відсутність дерев у якомусь напрямку вказувала на те, куди слід йти. Саме йти, бо їхати вже було неможливо. Те, що я казав про повалені дерева там, над Пслом, можете забути. То були ще квіточки, справжнє царство повалених дерев нам пощастило відшукати саме зараз. Продиратися крізь трупи дерев важко навіть з порожніми руками, а коли в руках велосипед – це просто тренажерна зала. А в ролі тренерів виступали комарі. Прибережний ліс приваблює вологою цих комах за будь-якої погоди, а що вже казати про дні після дощів! Кати супроводжували нас цілою зграєю. Вони немилосердно жалили ноги, руки, обличчя, нападали, коли ми йшли, коли перелазили через дерева, коли продиралися крізь молоді кущі. Ті місця на шкірі, які не встигли обробити комарі, отримували винагороду від жаливи, яка в цьому лісі поросла густо і високо. Для повноти картини слід додати, що вогка земля швидко налипала на колеса, але зовсім не поспішала відпадати назад. Від того під крилами мого велосипеда назбиралося стільки непотребу, що переднє колесо просто відмовлялося крутитися. Я намагався позбутися несподіваного гальма, але варто було хоч на мить зупинитися, як комариний ескорт зростав за чисельністю в кілька разів – це приходили на допомогу відстаючі загони. Лише тоді, коли дорога вивела з лісу на поля, ми змогли зробити спокійний привал.
Прощальний погляд на комариний ліс
Польова дорога виявилася в стократ кращою вже хоча б тому, що була позбавлена комарів, жаливи і повалених дерев. Але ґрунт все ще лишався липким, тому я кілька разів зупинявся для прочистки коліс. Довелося навіть зняти переднє крило – воно було прикручене не зовсім рівно: позаду відстань до колеса була значною, а в горішній частині – мінімальною. Утворювалася свого роду лійка: протектори підіймали все нові шматки землі, які проходили через широкий край і застрягали у вузькій верхній частині. Вже після повернення додому я перевстановив крило так, щоб відстані були однакові, але під час мандрівки доводилося провести кілька чисток.
Десь посеред моїх польових митарств ми перетнули річку Олешню. Неподалік від цього місця вона входить до комариного лісу і, пролізши ним, впадає до Псла. Річечка ця має кілька метрів завширшки і десь до метру завглибшки. Хоча невідомо ще, наскільки грузьке її дно. Швидше за все, подолати її вбрід неможливо. На щастя, нам трапився місток, як і було показано на карті.
Річка Олешня у затишку лісу
Ще п’ять хвилин полем і ми знову виїхали до лісу. На відміну від попереднього, цей розкинувся не на старицях, а навіть на деякому підвищенні. Можливо саме тому ми не зазнали чергових комариних тортур. Та й будь-яких інших прикростей не зустріли також, оскільки майже одразу вискочили на лісову асфальтівку. Забігаючи наперед, скажу, що з цього моменту надалі всі шляхи були вже добре наїжджені. І, хоча через якийсь кілометр асфальт скінчився, йому на зміну прийшли широкі ґрунтові дороги, нерідко з вкрапленнями гравію. Справа пішла значно жвавіше і ми практично без зупинок проминули низку сіл: Житейське, Кирияківщина, Рябці. У проміжках між поселеннями дорога знову заходила до лісу. Сонце саме починало розжарюватися і вона місцями вкривалася легкою парою, крізь яку золотавими рейками спускалися сонячні промінці.
За Рябцями ми вискочили на польову дорогу. Ліс дещо відступив, а десь попереду за схилами відкритих пагорбів, розкреслених тонкими лісосмугами, вже показалися краї урочища Шаблового. Втративши пильність, ми проскочили потрібний поворот і опинилися на польовій ґрунтовці, яка поступово почала відходити від потрібного напрямку. Я поглянув на карту і помітив, що, зрештою, цією дорогою теж можна дістатися до мети. Щоправда, так вийде далі і, можливо, з повторенням комарино-багнючних жахів. А асфальтівка – вона зовсім поруч, он за тією лісосмугою.
Отож, ми трохи здали назад, проїхалися до тієї лісосмуги і справді знайшли там асфальтівку, націлену прямісінько на бажане урочище. Але! Дорогу перекривали металеві ворота, за якими походжав молодик у військовій формі, а поруч було встановлено стенд зі схематичним планом полігону військової частини А1476! На підтвердження того, що все серйозно, десь з глибин полігону донеслися звуки пострілів. Тепер стало зрозуміло, чому на карті зображено асфальтівка, яка нібито веде в нікуди. А ще я порадів, що ми опинилися біля головного в’їзду, а не поїхали далі ґрунтівкою. Хтозна, можливо ми б тоді й потрапили б до урочища Шаблового, але у ролі пересувної цілі!
Послухавши кілька хвилин, як крешуть новочасні шаблі в урочищі Шабловому, ми попрямували асфальтівкою в сторону Курської траси – таким чином наш маршрут став набувати форми кільця, адже ми почали повернення до Сум. Шлях до села Стецьківка, в якому ми мали б вийти на міждержавну трасу, виявився ще одним випробовуванням для наших металевих коней. На цій ділянці знаходилося всього одне село – Радьківка. Те, що сільський асфальт – це найгірший варіант дороги, який тільки можна уявити, зрозуміло саме собою. Проте і поза населеними пунктами нам було несолодко. Почати хоча б з того, що асфальтівка до Радьківки сама по собі складає враження військового полігону – про різноманітність вибоїн та латок можна скласти цілу історію. А після села і аж до самої траси асфальт взагалі зник, викликавши собі на заміну бруківку. Кам’яна дорога, незважаючи на більший вік, в загальному знаходилася у значно кращому стані, ніж її асфальтована колега, але, самі розумієте, бруківка – не для велосипеда. Тому ми, де тільки можливо, намагалися їхати узбіччям. Тільки виїхавши на трасу, нарешті можна було зітхнути з полегшенням.
Останні кілометри до Сум ми отримали в подарунок цілком добру асфальтівку. То й не дивно, що на зворотній шлях було витрачено всього годину, у той час, як до Шаблового добиралися майже дві. На в’їзді до міста ми розсталися, залишивши позаду 34 кілометри спільних пригод. По Сумах вже кожен рухався своїм шляхом, отже всього довжина мандрівки склала приблизно кілометрів сорок. А годинникова стрілка щойно перетнула позначку «10».
Наш маршрут
Походи вихідного дня приваблюють своєю простотою і спонтанністю. Коли готуєшся до якоїсь багатоденної мандрівки, доводиться прискіпливо вивчати маршрут, вираховувати кілометри та калорії на кожен день і продумувати ще масу інших деталей. А тут відпадає необхідність у наметі та інших табірних атрибутах. Це по-перше. По-друге, якщо маршрут невеликий, можна взагалі не думати про їжу. Якщо ж їхати влітку, то значно скорочується список одягу та особистих речей. От і залишається з усієї маси необхідного спорядження лише один велосипед. Це все стосовно твердження про простоту. А спонтанність можна описати по-різному. Наприклад, так: зранку 20 липня 2011 року я зі своїм знайомим Костею подорожував лісами Сумщини до урочища Шаблового, хоча ще напередодні ні слухом, ні духом не відав про цю назву. А сталося все дуже просто: ввечері Костя запропонував здійснити кількагодинну велоподорож, я дістав карту, провів уявне коло з центром у місті та радіусом кілометрів у двадцять і серед різноманітних зелених плям на північному сході невидимий циркуль зупинився на написі: «ур. Шаблово».
Маршрут до урочища пролягав майже суцільно лісами – як і бажав мій знайомий. Щоправда, напередодні пройшли сильні дощі, але це нас чомусь не збентежило. Як не здивувало і те, чому в місцевості, де навіть села з’єднані ґрунтовими шляхами, з боку траси до урочища веде асфальтована дорога, яка там же й закінчується. Тож, вже хоча б для того, щоб розгадати цю таємницю, можна вирушати у мандри.
Перші кілометри маршруту ми пролетіли швидко – міські асфальти дозволяють розвивати хорошу швидкість. Найбільший показник я отримав на спуску за колишнім рафінадним заводом – 53,9 км/год. Кілька днів потому мені розповідали, що на тому спуску розбився один знайомий мого знайомого. Він запізно помітив відкритий люк. Але я їхав до того, як почув цю історію і люка не помітив зовсім. Певно вже настала пора купити велошолом або розвивати уважність. Хоча, друге навіть краще, бо в того чоловіка постраждала не лише голова.
Доїхавши до останнього міського мосту через Псел (тобто, найпершого за течією), ми подалися вздовж річки і надовго забули про асфальт. Зате майже одразу згадали про вчорашні дощі, які рясно нагородили медальками калюж невибагливі дороги передмістя. Далі еволюція шляху почала розвиватися стрімкими темпами. Хвилин через п’ять після мосту приватний сектор скінчився і вибоїн значно поменшало (це добре). Але досить скоро впритул наблизилися кущі і трави, що ще зберігали сліди вологи і намагалися поділитися нею з нами (це вже не добре). Крім того, з боку, протилежного до річки (лівого), з’явилися пагорби, які чим далі, тим поставали все ближче до нас. Зрештою, від їх напору дорога стислася до стежки, а дуже скоро остання, шукаючи захисту, вилізла майже до самого берега.
Тутечки розпочалася одна з найбільш екстремальних ділянок нашого маршруту. І це при тому, що ми ще формально не покинули меж міста. Тож, щоб отримати екстрим, необов’язково вирушати кудись світ за очі. Його можна знайти просто під боком. Достатньо лише дати дощам добряче промочити землю і покататися стежкою, що в’ється схилами пагорбів. Для повноти рецепту додайте мокрі дерева з обважнілими від води гілками, які люб’язно вітаються з тобою своїм мокрим листям, коріння на стежці у найнесподіваніших місцях, трохи повалених поперек шляху дерев, що безсоромно виставили свої товсті стовбури для обіймів, і ще кілька ярочків з грузьким дном. Ах, так, і не забудьте про близьку річку, плесо якої блищить під сонцем як постійне нагадування небажаності падіння.
Річка Псел вище міста Суми
Півтора кілометри випробувань Костя на своїх 26-дюймових колесах подолав на відмінно. Я ж втратив трохи балів вже на самому кінці, коли намагався втримати свого коника на слизькому схилі над самою водою. Мені довелося впиратися в землю навіть колінами, але річка залишилася без жертви.
Отож, пагорби позагравали з річкою та й подалися собі геть. Натомість стежка знову розгорнулася у повноцінну дорогу, яка простягалася вздовж рівнинного берега Псла. На мить ліворуч показався масив дачних поселень, але скоро їх від нас прикрила смуга лісу, яка простягалася далі вздовж річки, поступово розширюючись і стаючи все більш непролазною. Але поки ми їхали чудовою ґрунтовою дорогою і мої 28-дюймові колеса вельми тішилися з цього.
І от ми досягли того місця, де прибережний ліс почав інтенсивно розширюватися. Дорога завбачливо попрощалася з річкою і, знайшовши останнє вузьке місце в лісовому масиві, вивела на околиці дачних поселень. Звідти ми почали шукати вхід до лісу. Першого разу багатообіцяюча доріжка через кількасот метрів розчинилася у лісових завалах і ми знову вибралися на узлісся. Друга доріжка виявилася рибальською стежкою до невеликого озерця. І лише з третього разу ми натрапили на потрібний нам шлях, який, між іншим, єдиний показаний на топографічній карті.
Час не пошкодував лісової дороги. Певно завдяки місцевим рибалкам, вона ще зберігає прохідність, але на машині тут вже не проїхати. Велосипед, мабуть, наразі є найшвидшим засобом пересування на цій дорозі. Та й то, лише до розвилки, де праве відгалуження, більш находжене, відходить у напрямку річки. Не важко здогадатися, що нам потрібно було в іншу сторону. І от розпочався найважчий етап мандрівки під назвою «вийти з лісу живим»! Тут не було пагорбів, ані річки чи навіть калюж. Проте всього іншого з головою вистачало для того, щоб випробувати силу витримки.
Почну з того, що липень – пора, коли лісова зелень знаходиться у стані найбільшого буяння. Особливо це помітно на стежці, якою майже ніхто не ходить. Тому більшість часу вибирати напрямок доводилося чисто інтуїтивно, адже все навколо прикрито щільним покривом зеленого листя і лише відсутність дерев у якомусь напрямку вказувала на те, куди слід йти. Саме йти, бо їхати вже було неможливо. Те, що я казав про повалені дерева там, над Пслом, можете забути. То були ще квіточки, справжнє царство повалених дерев нам пощастило відшукати саме зараз. Продиратися крізь трупи дерев важко навіть з порожніми руками, а коли в руках велосипед – це просто тренажерна зала. А в ролі тренерів виступали комарі. Прибережний ліс приваблює вологою цих комах за будь-якої погоди, а що вже казати про дні після дощів! Кати супроводжували нас цілою зграєю. Вони немилосердно жалили ноги, руки, обличчя, нападали, коли ми йшли, коли перелазили через дерева, коли продиралися крізь молоді кущі. Ті місця на шкірі, які не встигли обробити комарі, отримували винагороду від жаливи, яка в цьому лісі поросла густо і високо. Для повноти картини слід додати, що вогка земля швидко налипала на колеса, але зовсім не поспішала відпадати назад. Від того під крилами мого велосипеда назбиралося стільки непотребу, що переднє колесо просто відмовлялося крутитися. Я намагався позбутися несподіваного гальма, але варто було хоч на мить зупинитися, як комариний ескорт зростав за чисельністю в кілька разів – це приходили на допомогу відстаючі загони. Лише тоді, коли дорога вивела з лісу на поля, ми змогли зробити спокійний привал.
Прощальний погляд на комариний ліс
Польова дорога виявилася в стократ кращою вже хоча б тому, що була позбавлена комарів, жаливи і повалених дерев. Але ґрунт все ще лишався липким, тому я кілька разів зупинявся для прочистки коліс. Довелося навіть зняти переднє крило – воно було прикручене не зовсім рівно: позаду відстань до колеса була значною, а в горішній частині – мінімальною. Утворювалася свого роду лійка: протектори підіймали все нові шматки землі, які проходили через широкий край і застрягали у вузькій верхній частині. Вже після повернення додому я перевстановив крило так, щоб відстані були однакові, але під час мандрівки доводилося провести кілька чисток.
Десь посеред моїх польових митарств ми перетнули річку Олешню. Неподалік від цього місця вона входить до комариного лісу і, пролізши ним, впадає до Псла. Річечка ця має кілька метрів завширшки і десь до метру завглибшки. Хоча невідомо ще, наскільки грузьке її дно. Швидше за все, подолати її вбрід неможливо. На щастя, нам трапився місток, як і було показано на карті.
Річка Олешня у затишку лісу
Ще п’ять хвилин полем і ми знову виїхали до лісу. На відміну від попереднього, цей розкинувся не на старицях, а навіть на деякому підвищенні. Можливо саме тому ми не зазнали чергових комариних тортур. Та й будь-яких інших прикростей не зустріли також, оскільки майже одразу вискочили на лісову асфальтівку. Забігаючи наперед, скажу, що з цього моменту надалі всі шляхи були вже добре наїжджені. І, хоча через якийсь кілометр асфальт скінчився, йому на зміну прийшли широкі ґрунтові дороги, нерідко з вкрапленнями гравію. Справа пішла значно жвавіше і ми практично без зупинок проминули низку сіл: Житейське, Кирияківщина, Рябці. У проміжках між поселеннями дорога знову заходила до лісу. Сонце саме починало розжарюватися і вона місцями вкривалася легкою парою, крізь яку золотавими рейками спускалися сонячні промінці.
За Рябцями ми вискочили на польову дорогу. Ліс дещо відступив, а десь попереду за схилами відкритих пагорбів, розкреслених тонкими лісосмугами, вже показалися краї урочища Шаблового. Втративши пильність, ми проскочили потрібний поворот і опинилися на польовій ґрунтовці, яка поступово почала відходити від потрібного напрямку. Я поглянув на карту і помітив, що, зрештою, цією дорогою теж можна дістатися до мети. Щоправда, так вийде далі і, можливо, з повторенням комарино-багнючних жахів. А асфальтівка – вона зовсім поруч, он за тією лісосмугою.
Отож, ми трохи здали назад, проїхалися до тієї лісосмуги і справді знайшли там асфальтівку, націлену прямісінько на бажане урочище. Але! Дорогу перекривали металеві ворота, за якими походжав молодик у військовій формі, а поруч було встановлено стенд зі схематичним планом полігону військової частини А1476! На підтвердження того, що все серйозно, десь з глибин полігону донеслися звуки пострілів. Тепер стало зрозуміло, чому на карті зображено асфальтівка, яка нібито веде в нікуди. А ще я порадів, що ми опинилися біля головного в’їзду, а не поїхали далі ґрунтівкою. Хтозна, можливо ми б тоді й потрапили б до урочища Шаблового, але у ролі пересувної цілі!
Послухавши кілька хвилин, як крешуть новочасні шаблі в урочищі Шабловому, ми попрямували асфальтівкою в сторону Курської траси – таким чином наш маршрут став набувати форми кільця, адже ми почали повернення до Сум. Шлях до села Стецьківка, в якому ми мали б вийти на міждержавну трасу, виявився ще одним випробовуванням для наших металевих коней. На цій ділянці знаходилося всього одне село – Радьківка. Те, що сільський асфальт – це найгірший варіант дороги, який тільки можна уявити, зрозуміло саме собою. Проте і поза населеними пунктами нам було несолодко. Почати хоча б з того, що асфальтівка до Радьківки сама по собі складає враження військового полігону – про різноманітність вибоїн та латок можна скласти цілу історію. А після села і аж до самої траси асфальт взагалі зник, викликавши собі на заміну бруківку. Кам’яна дорога, незважаючи на більший вік, в загальному знаходилася у значно кращому стані, ніж її асфальтована колега, але, самі розумієте, бруківка – не для велосипеда. Тому ми, де тільки можливо, намагалися їхати узбіччям. Тільки виїхавши на трасу, нарешті можна було зітхнути з полегшенням.
Останні кілометри до Сум ми отримали в подарунок цілком добру асфальтівку. То й не дивно, що на зворотній шлях було витрачено всього годину, у той час, як до Шаблового добиралися майже дві. На в’їзді до міста ми розсталися, залишивши позаду 34 кілометри спільних пригод. По Сумах вже кожен рухався своїм шляхом, отже всього довжина мандрівки склала приблизно кілометрів сорок. А годинникова стрілка щойно перетнула позначку «10».
Наш маршрут
